Нестримний натиск ординців
"В Австралії існують первісні племена, які стверджують, що не можна присвоювати собі чужу землю, тому що на ній живуть чужі духи предків, які будуть вселятися в новонароджених. В цьому полягає велика психологічна істина. Чужа земля асимілює завойовника (...).
Безлюдна земля всюди містить в собі щось таке, що опускає принаймі несвідоме на рівень туземного жителя"
Карл Густав Юнг
Логіка дій теперішньої владної команди просто вражає. Краще було б сказати – відсутність логіки, якби наші урядники вперто не робили геть усе, що йде на шкоду і їм, і нашій Україні. А тому це таки логіка. От тільки спрямована вона не на користь, а проти неї.
Те, що чинить зараз Янукович і його команда не йде ні в яке порівняння з тим, що могла би зробити супротив нього навіть Юлія Тимошенко – якби була на волі, якби не розгубила свою команду і якби зберегла рівень своєї колишньої підтримки з боку народу.
Віктор Федорович робить все це набагато ефективніше за неї чи інших опозиціонерів – спраглий до багатства і зиску, гнаний жадобою помсти до своїх колишніх ворогів і ненавистю до всього, що видається йому "помаранчевим", він не втрачає жодного шансу підірвати свій і без того давно вже втрачений авторитет колись якби сильного лідера.
Помітили це навіть за кордоном – міністр закордонних справ Словаччини сказав, що Україна забиває голи у власні ворота. Це не про футбол, про політику. Щось там, правда, спробували виправити останнім часом – склали список "допущених до тіла" Тимошенко закордонних політиків.
Але й це навряд чи допоможе – однією рукою показово рятують Юлію Володимирівну, а іншою на світанку розривають могилу колишнього кримінального авторитета – щоб знову відкрити на неї нову справу. Тепер вже за вбивство. Не дивно буде, якщо й Кравченка та Гонгадзе на неї теж "повісять".
От і дивуємося – а чи є там таки логіка? У Президента і його оточення, у команди Азарова, у хвалькуватих депутатиків на чолі з Єфремовим, у суддів і прокурорів? А чи вони й далі вперто будуть робити все на шкоду собі та іншим?
І якщо так – то звідкіля у них такий дивний мазохізм? Оця логіка потенційних самогубців?
Передісторія
"Ментальність орди" – так називалася добірка статей Євгена Гуцала в газеті "Літературна Україна", вперше видана у вигляді книги в 1996-му році. Розповідав він в ній, як Росія увібрала в себе ментальні структури колишньої великої імперії монголів.
Бо хоча слово "орда" тюркською насправді означає всього лишень "армія", не більше того, але йшлося саме про оцю імперську войовничість. Вона увійшла в мислення росіян після того, як вони фактично поглинули в собі Золоту Орду.
Але цього разу – не про це. Не про братів наших менших (бо ж насправді меншими є саме вони), а про наші власні проблеми. Бо Україна – дивна держава. Ще дивніша, ніж Росія. Знаходячись практично в самому центрі Європи, вона ще й досі зберегла свої предковічні землі.
У нас знаходиться найбільша пустеля Європи – Олешківські піски, що на Херсонщині. Неподалік розмістився останній залишок землі, яка ніколи не знала плуга – заповідник Асканія-Нова. Тут же виросли міста, збудовані всього лишень 200 чи трохи більше років тому, що взагалі немислимо для решти Європи.
Таким є весь пояс Південно-східної України, за винятком хіба що Криму.
Цей пояс "дикого поля" для цивілізованої Європи й справді дивина – про таке вона забула вже майже 1000 років тому. Берлін, Відень, Варшава, Краків, Прага – усім цим містам не те що більш як 200-ті, їм біля 1000-чі або й більше років!
Та що для Європи – подібного немає і на схід від нас! Колись татарській, а тепер вже російській Казані – 1000 років, Грузія, Вірменія і Азербайджан і взагалі просто древні країни. Там теж тисячолітня історія. І тільки в нас – дике поле.
Хоча так, насправді воно не таким вже й "диким" було – якісь люди тут мешкали. Виникали козацькі застави, ще раніш туди-сюди снували інші степові народи – то половці, а то печеніги.
І що цікаво – російський історик Лев Гумильов вважав, що за часів Київської Руси співіснували ці цивілізації достатньо мирно, що насправді ніякої боротьби "лісу зі степом" й не було.
А що згадують іноді половців в тих чи інших військових літописах недобрим словом – то напевно завдячувати цьому треба більше давньоруським князям, що використовували тих у своїй війні один проти одного, ніж самим половцям.
Ба, більше того! Хто пам’ятає, як розпочалося загарбання Руси монголами? З битви на річці Калці, що на території теперішньої Донеччини, в якій руські князі насправді виступили на стороні і на захист половців.
Ну так, політичний союз, але чи стали б виступати князі на захист свого відвертого ворога? Адже не погодилися на аналогічний союз з монголами вже проти половців!
Ординці на марші
Радянський Союз був дивним утворенням. Не могло вийти нічого хорошого з держави, в якій, перефразовуючи слова героїв Марії Матіос, солдати ще перед самою війною босі ходили. Але дивним було те, що в ньому таки існувала якась потужна позитивна складова.
Можливо вона виникла як результат вивільнення енергії колись пригнобленого народу. А може – стала наслідком примусового запровадження тотальної рівності. А чи постала вже пізніше – завдяки перемозі над нацизмом?
Але факт, що в ідеології і практиці реального життя СРСР уживалися іноді діаметрально протилежні речі. Принижувалося і знищувалося все національне, але жила українська книга, знімалося українське кіно.
Творчий потенціал інженерно-технічних працівників розподілявся на користь робітників і чиновників, але йшла вперед фундаментальна наука, було престижно вчитися і знати. Зневажалися права і свободи громадянина, але гарантувалося його право на житло і мирне життя.
Хай на бідне життя, хай на кімнату в гуртожитку – але на смітниках ніхто не рився і на вулицях не ночував. Так забезпечувався певний баланс, що якийсь час гарантувало існування тієї держави, зрівноважуючи її плюси і мінуси.
Так завжди буває у житті – щоб щось отримати, треба щось віддати. Це ж стосується і держав – щоб експлуатувати своїх громадян, вони повинні хоч щось їм давати. Рівновага потрібна. А що ми бачимо тепер?
Нова-стара владна команда завзято прагне відтворити гіршу складову колишньої радянської системи – з її підконтрольними неповносправними прокурорами, легкокерованими суддями і приниженим, знищеним народом. З її зневагою до всього національного й українського.
Так не робив навіть Кучма – пройшовши в свій час партійну школу, він знав, що народу хоч щось треба дати. Хоча б для виду. У теперішнього Межигірського розпорядника цього уявлення немає. Авжеж, коли Кучма вчився в партійній школі, він був зовсім в іншому місці.
Логіка рівноваги йому не указ. Та й люди мовчать. А як кричали, як кричали! Так завзято захищали нинішніх ПР-івців, разом на мітинги їздили, чимдуж бігли за них голосувати. Гукали: "Это же наши!" Невже зразу не було видно, які вони "наші" і за кого вони насправді?!
Відповіді немає. Принаймі доти, доки мовчить Східна Україна. Доки в Донецьку і Миколаєві безборонно вбивають дівчат. Доки в Дніпропетровську підривають урни. Доки в Одесі джипами давлять перехожих.
Тому й згадалася оця давня надреальна гіпотеза Юнга. Здається що люди, які колись колонізували оці незалюднені степові простори дикого поля, тепер і справді підпали під дію важкого гіпнотичного сну, переживають чуже прокляття.
Але й тут є вибір. Історія цієї частини України знає два різних періоди. Період половецького ханства, яке більш чи менш мирно співіснувало з Київською Руссю і вільний дух якого, напевно, частково відродився у козаччині.
І період монголо-татарської навали.
Який шлях обере Південно-Східна Україна? Якій ментальності поклонятиметься? Чи поверне собі вільний дух колись незламного степового народу, а чи й далі схилятиме голову в рабській покорі монгольських вірнопідданих?
Їй ще тільки належить пройти через свою битву на Калці. От тільки цього разу її вже доведеться виграти. Іншого не дано. Степ не прощає слабкости...
Ігор Лубківський
