Хто має встановити межу жадоби?
"На початку квітня в Хмельницькому відбулося чергове засідання обласної комісії з погашення заборгованості із заробітної плати. На засіданні були озвучені вражаючі цифри стосовно боргу підприємств області перед своїми працівниками, розриву між рівнем зарплатні працівників і керівників, завищених цін при закупівлі продуктів харчування для дітей окремих шкіл, дитсадків, інтернатів, організацій системи соціального захисту".
ТРК "Поділля-Центр"/Акценти/3 квітня 2012 року
Можна зрозуміти голову Хмельницької ОДА Василя Ядуху, котрий, виступаючи на цьому засіданні, погрожував керівникам окремих райдержадміністрацій звільненням та дорікав народним депутатам облради, що вони не відстоюють інтереси людей, зокрема, у сфері оплати праці.
Адже заборгованість із виплати заробітної плати працівникам області в поточному році зросла, і станом на 1 березня 2012 року становила 18,3 мільйонів гривень, що на 6,1% перевищує рівень боргу кінця минулого року.
На засіданні йшлося також про неприпустиму диференціацію заробітної плати. Наводились конкретні приклади рівнів зарплатні працівників, 1,5-2,9 тисяч гривень – і керівників окремих підприємств, 22,0–100,0 тисяч гривень.
Так, у Кам'янець-Подільському товаристві "Промтехтранс" ці рівні становлять відповідно 2 тисячі й 39 тисяч гривень. На підприємстві "Електромеханічний завод" – 1.244 і 30.270 гривень. У Полонській агрофірмі "Маяк" – 1.500 і 22.000 гривень. У Хмельницькому товаристві "Агрокосм" – 1.700 і 90.000 гривень, "Укртелеком" – 2.200 і 73.000 гривень.
Б'є рекорд по різниці в рівнях зарплатні працівників і керівника Славутське підприємство "Ювента" – 2,9 тисячі й понад 110 тисяч гривень.
У своїй доповіді голова облдержадміністрації Ядуха порушив також і питання закупки харчів для школярів, дітей дитсадків та інтернатів області.
Ведучи мову про ганебні приклади закупівлі цих продуктів за завищеними цінами, доповідач дав різку оцінку таким випадкам, зазначивши, що керівники організацій, закуповуючи харчі в інших областях за цінами, які перевищують рівень цін у Хмельницькій області, "крадуть гроші" і "обдирають дітей". Про це свідчать випадки закупівлі, зокрема, сиру твердого й масла в Харківській і Запорізькій областях за ціною 94 і 70 гривень відповідно, тоді як середня ціна на ці продукти в Хмельницькій області становить 52 гривні.
"У якій країні ми живемо?", – запитував голова ОДА присутніх у залі представників виконавчої влади і органів самоврядування. Звертаючись через телебачення до громадськості, журналістів та усіх небайдужих, керівник області закликав: "Не мовчіть!"
Причину ж такого стану справ у зазначених сферах соціально-економічного життя області пан Ядуха бачить у бездіяльності органів самоврядування та депутатського корпусу області.
Однак стосовно ж дієвих механізмів боротьби з порушеннями прав людей у цих сферах – механізмів, якими мали б володіти саме виконавчі органи області – голова облдержадміністрації промовчав.
Але ж очевидно: ні залякування посадових осіб звільненням, ні кадрова "перетасовка", ні численні засідання різноманітних комісій із прийнятими на них рішеннями, затвердженими графіками та іншими заходами – не спрацьовують!
Питання стосовно оплати праці та боргів підприємств перед своїми працівниками давно є болючими та до кінця не вирішеними.
Випадки зухвалого порушення керівниками підприємств законодавства України про оплату праці вперше з'явилися ще в 90-х роках минулого століття. І ця практика відкритої неповаги до законів країни з боку окремих осіб із числа організаторів виробництва та тих, хто має здійснювати державний контроль над їхніми діями, продовжується досі.
Хоча борги з виплат зарплатні протягом цих років і зменшувалися – до прикладу, у 2000 році підприємства Хмельниччини заборгували працівникам 196652,9 тисяч гривень, у 2011 році – 18740,0 тисяч гривень – та проблему не розв'язано.
На початок березня 2012 року загальна заборгованість із виплати заробітної плати по Україні становить 1069790 тисяч гривень, і з початку року ці борги зросли на 9,5 відсотків.
Чому ж ніхто із представників влади протягом усього періоду існування нашої держави так і не спромігся вирішити ганебну проблему, яка не вписується в жоден із тих стандартів, які вважаються європейськими?
Чому досі в Україні, яку влада називає демократичною країною, порушується головне право українця-трудівника – право на отримання заробітної плати вчасно й відповідно до вкладеної в кінцевий продукт праці?
Те, що порушуються не лише строки виплати зарплатні працівникам підприємств, а й відповідність її рівня реальним затратам праці, свідчить величезний розрив між зарплатнею працівників і керівників підприємств. Така диференціація рівнів оплати праці, коли керівник отримує в 20-50 разів, а то й більше, вищу зарплату за середню по підприємству, є неприпустимою, і мала б давно викликати відповідні дії з боку влади.
Та крім чергових закликів до свідомості керівників підприємств, косметичних заходів у вигляді засідань різних комісій, на кшталт вище зазначеної, та затвердження так званих графіків погашення заборгованості, помпезних заяв про "реформи" і "соціальні ініціативи" – трудящі країни від влади поки що так нічого й не отримали.
Борги є, і, як свідчить статистика, у поточному році зростають. Різниця в оплаті праці величезна й не вирівнюється. На багатьох підприємствах продовжується практика виплати зарплатні нижче мінімального рівня та отримання працівниками винагороди за працю "в конвертах".
Чи існує межа людської жадоби?
Чи спроможні керівники підприємств-боржників усвідомити всю ганебність своєї організаційної діяльності, за яку вони самі собі призначають немалу плату й отримують її регулярно? І отримують у той час, коли рядові працівники змушені терпіти не лише мізерний рівень зарплати, а й несвоєчасність її виплати.
Мабуть, не існує межі ані жадоби, ані аморальності в людських стосунках, у тому числі виробничих, ані безвідповідальності перед іншими людьми й взагалі перед Вічністю.
Саме відсутність у частини суспільства відчуття, відчутність усвідомлення такої межі – і спричинила всі: ті ганебні явища, що поширюються країною.
Свавілля не лише керівників підприємств, а й окремих представників владних структур усіх рівнів, корупція, неповага до законів держави, приниження простих трудівників – ознаки нинішнього часу.
Обман держави та її народу, розкрадання державних грошей стали звичними явищами, які, схоже, уже нікого не дивують.
Прикладом може слугувати факт побудови навколо Донецька дороги, вартість 1 кілометра якої становить 99,0 мільйонів гривень, або 9 мільйонів євро. В Європі прокладення 1 кілометра шляху коштує 1 мільйон євро, причому і якість дороги, і рівень зарплатні робітників там набагато вищі.
Про розкрадання державної власності свідчать і інші факти, коли більшість депутатів Верховної Ради одним голосуванням віддає 24 мільярдів гривень олігархам – власникам товариств, що займаються розподілом в областях країни енергії й газу, коли направлене в приватний бізнес для закупки двох бурових установок 2,4 мільярди гривень державних коштів тощо.
Тож очевидно: межі жадоби людської нема.
Але ж за усіма законами розвитку світу вона має бути! І якщо її не годна встановити сама для себе кожна окрема людина, то це має зробити суспільство.
Держава також покликана це робити. Але, як бачимо, вона поки що не виконує цієї своєї функцій.
Натомість державну владу використовують найбільш нахабні своєю зажерливістю й безсовісністю особи.
Хто має покласти край такому стану відносин між державою й бізнесом, між владою й суспільством, між олігархами й народом? Відповідь – одна: самі люди.
Набравшись досвіду під час спілкування із представниками й державних, і бізнесових структур, українці вже усвідомили, що тандем "влада-бізнес" – не для них, і що влада має спиратися в першу чергу на мораль.
На нашій землі великий бізнес, як свідчать реалії сьогодення, не спроможний дотримуватися моральних принципів існування в суспільстві. Затягуючи в коло своїх інтересів владу, він і її перетворює на таку, котру важко поважати. Мільярдерам і мільйонерам при владі не цікаві проблеми народу, тому їм мало що вдається зробити для покращення стану пострадянського суспільства.
Тож українській владі час змінюватися.
І почати це робити з дотримання чинного законодавства, насамперед із відведення прямих загроз національній безпеці України та стабільності в суспільстві. Тих загроз, що окреслені 7-ю статтею закону "Про основи національної безпеки України", а саме: порушення прав і свобод громадянина, велика боргова залежність держави, зрощення бізнесу і політики.
Якщо влада в країні не спроможна буде в найближчий час відвести ці загрози, то перед суспільством закономірно постане питання про зміну не лише самої влади, а принципів її обрання й функціонування.
Любов Чуб, спеціально для УП
