Страх для диктатора – кара Господня

Добрий хлібороб живе з постійною турботою про врожай. Справжній спортсмен весь час тримає в голові свої досягнення та звіряє їх з досягненнями конкурентів. Хворий всі думки свої направляє на хворобу, яка є його головною проблемою.

А диктатор? Диктатор живе в щоденній і постійній турботі про збереження своєї влади.

Після позбавлення влади для диктатора та його оточення наступають сумні, а то й трагічні часи. Згадаймо безславну кончину Чаушеску і Піночета, Гітлера, Каддафі і Хусейна, а також інших, хто прославився насильством над своїм народом. Всі вони пройшли один і той же шлях – від трону до ешафоту.

Немає нічого нового під цим небом і все вже було. Так казав Екклізіаст. Його б і послухати в першу чергу тим, які думають, що стали обраними, які взялися вершити людські долі, які нагло величають себе елітою.

Та так уже повелося між нами, людьми, вчимося ми тільки на власних гулях та синцях. Історія нам – ніщо.

Зарозумілі можновладці покладаються та зважають не на історію, а на вічність свого правління. Безумці не знають, що невблаганний Час стоїть у них за плечима і часто стоїть із косою. Жаль тільки одного, що для історії 5 чи 10 років, це мить, а для нас, людей, велика частина життя.

Однак кара за насильство наступає не тільки після залишення трону диктаторами. Є кара для них і під час їхнього троносидіння. Є така кара і називається вона страх.

Саме страх є найближчою подругою і коханкою всіх без виключення диктаторів. Страх змушував Гітлера будувати бетонні бункери, а Сталіна не спати ночами, в часи, коли страх і одинокість набувають для людини найбільшої сили.

Страх змушує диктаторів ховатися за броньованими панелями автомобілів, до абсурду збільшувати свою охорону, оточувати себе снайперами та спецназівцями, виставляти двійників на парадних трибунах, ховатися за височезними мурами.

Немає спокою диктатору. Немає захисту від страху. Все здається небезпечним. Небезпечні претенденти на владу, опозиція, небезпечне близьке оточення, яке може зрадити в будь-який час, підсипати отрути чи нанести удар в спину.

Небезпечно пересуватися на шаленій швидкості автомобілем – диктатор міняє автомобіль на вертоліт. Політавши вертольотом, розуміє, що такий транспорт є ще більш небезпечним та вразливим.

Закривається в своєму маєтку за високим парканом і численними охоронцями та проводить там весь свій час – вже і працює, і відпочиває там. А страху не позбувається.

І не позбудеться ніколи, як не можна позбутися своєї тіні. І є тільки один спосіб зняти з себе залізні пута страху – зупинити насильство, перестати переслідувати супротивників та інакомислячих, припинити зажерливе накопичення багатств, що все одно згодом відберуть.

Потрібно перестати щоденно, щочасно, щосекундно брехати. От тоді і тільки тоді колишній вже диктатор зможе піти спокійно до театру чи кіно, прогулятися парком чи вулицею, як це роблять його пересічні співвітчизники та деякі лідери демократичних країн.

А то ще випадок. Років зо два тому бачив я як у Києві, на Оболонській набережній, поміж людей прогулювався відомий наш нафтогазовий магнат. Зухвалий олігарх гордо, кому на заздрість, кому на сміх, ніс своє тіло в супроводі здоровенних тілохранителів, що криголамно розсікали натовп.

З одної сторони, ця процесія була уособленням гордині, демонстрацією пихи. А з іншої – проявом страху. За своє життя та багатство. Страху, якого не мав жодний у натовпі.

Поміж охоронцями йшла старенька жінка, напевно мати олігарха, йшла, неначе гола, з стидом і ніяковістю на зморщеному лиці. Відразу видно, що не звикла вона до таких прогулянок під такими поглядами перехожих. Видно, що не так уявляє вона собі прояв шани та поваги людської. І стало мені її жаль.

Олександр Мінович, для УП