Глобальний вибір України: міфи і реалії

Дивно, що на 21-му році незалежності ми вирішуємо все ті ж завдання, що й на самих початках. Знову коливаємося між Сходом і Заходом, все так же розриваємося між дорогим, але конче нам необхідним, російським газом і такими ж привабливими, але все так же недоступними, ілюзіями Європейського Союзу.

Хоча здавалося би – так просто! Треба тільки навчитися нормально, повноцінно мислити – не одними тільки дуальними схемами.

І якщо вже не можемо вибрати чогось одного в протистоянні "Росія-Європа", то мали б шукати якийсь напрямок розвитку без них обох або співпрацювати з ними обома – хоча б у тих сферах, де в них немає суперечностей.

Але як мислили категоріями "або-або", так і мислимо. Хоча навіть в радіотехніці – й то використовують як мінімум не одну, а три логічних операцій: крім "або", ще й "ні" та "і".

Не кажучи вже, що реальне життя має бути ще більш різноманітним та насиченим.

Але це не просто так – такими є міфи нашого життя. Ті, якими ми керуємося у своїй діяльності, в що віримо і що робимо.

Міфи

Всупереч усталеному переконанню, наявність міфів у нашому житті не є аж надто поганою ознакою – завдяки їм ми легше уникаємо неприємностей, знаходимо якусь простішу модель поведінки.

Та й неможливе повноцінне мислення без фантазії, без спрощення і символізму – це допомагає нам виділити основні тенденції власного розвитку, зрозуміти чому і для чого ми живемо.

До того ж, іще однією особливістю міфів є те, що містять вони в собі як ціль нашого розвитку, так і шлях її досягнення. А тому моделюють не тільки нашу поведінку, але й цілі фрагменти життя.

Погано тільки, що не всі міфи нам підходять. Бо як і символи, можуть замість того, щоб допомагати мисленню, ще більше його ускладнювати – тому що іноді бувають зовсім відірваними від реального життя.

До того ж прагнення керуватися одними тільки міфами здебільшого виникає тоді, коли в силу якихось причин, незнання чи емоційного шоку, людина нездатна ефективно жити своїми свідомими уявленнями.

Саме це й виявилося характерною ознакою української політики всього періоду її незалежності. На початках – як наслідок розпаду колись могутньої імперії, розчарування у власних силах і можливостях, незнання як жити без гарантованого забезпечення з боку держави.

Пізніше – як в період "до" Майдану, так і "після" нього – стало підсумком нереалізованих мрій і фантазій про вільне й заможне життя, страху покарання за власний вибір чи власну неспроможність.

І тоді, коли людина боїться свідомо зробити свій вибір, коли її свідомі зусилля призводять до не зовсім хороших результатів – вона зазвичай прагне повернутися до свого минулого, знайти собі якогось покровителя, такого собі "батька".

Тому й живемо або інфантильними пост-совєтськими уявленнями; або новою надією знайти в особі Євросоюзу нового хазяїна, який би цяцькався з нами до скону; або міфами, утвореними з власних та набутих уявлень – почерпнутих з глибин світової політичної думки задля підтвердження правильності своєї поведінки.

От, наприклад, стали вірити в те, що Україна належить до розколених цивілізацій, по Хантінгтону. Здається, правильно – все те ж протистояння схід/захід.

Але забуваємо, що в реальній історичній долі України завжди була третя сила –  чи то ординське військо під Калкою, чи то Османська Імперія на півдні, чи то татарське ханство в Криму, чи то – Литовське князівство на Заході.

Але з цією третьою силою в наш час якось не складається – в силу наших уявлень і менталітету на роль нашого "батька-матері" вони нам тепер чомусь не підходять.

А визнати, що подібні проблеми переживала не тільки Україна, але й інші постколоніальні держави, захоплені якоюсь схожою до них цивілізацією, – наприклад Корея, Ірландія чи Болгарія – не можемо.

Та й не такі ми вже й розколені – усі наші сусіди не менш розколені. Що можна сказати про слов’янську Польщу, змушену прийняти католицизм і латиницю, яка з імперії "від моря до моря" перетворилася на невеличку 40-ка мільйонну державу?

Так, зараз вона успішна й монолітна – але "дякувати" за це поляки мають не стільки собі, як Гітлеру зі Сталіним. Останній, приміром, депортував українців, адже в передвоєнній Польщі 1939-го року більше 30% складали не-поляки.

Або що можна сказати про болгар – тюркський народ, який для того, щоб не втратити свою ідентичність і не розчинитися в Османській імперії, змушений був відстоювати свою слов’янську ідентичність?

Або про Грузію – православну державу, яка існуючи на межі християнської та ісламських цивілізацій, раптом виявила, що інший її православний "брат" – Росія – є найлютішим її ворогом?

Та й що можна сказати про саму Росію – державу, яка позиціонуючи себе слов’янсько-православною, фактично не є на 100% ні тим, ні іншим? Так що ми в цьому сенсі далеко не найгірші, далеко!

Але не менш цікавим міфом є уявлення про те, що одна частина України не зможе ужитися з іншою, що нормально розвиваються лише моноетнічні держави.

Приклад сучасної Польщі, здається, лише підтверджує це, але з еволюційної точки зору для повноцінного розвитку завжди потрібне якесь змішування генів, бо "чистокровні" породи, як правило, мають ослаблену здатність до виживання.

Та й в духовному сенсі найкращі надбання української нації часто творилися не-українцями – поляком Шептицьким, росіянами Грінченком і Донцовим, молдаванином Могилою.

Реалії

Враження таке, ніби більшість України сприймає Європу як незайману дівчину, яка тільки й мріє, щоб нам віддатися. Ну або ми їй – яка різниця? І ось тут доведеться розпрощатися ще з одним поширеним міфом – нібито Галичина першою хоче на Захід.

Це не так. Галичина там вже була – і в складі Австро-Угорщини, і Польщі. Та й зараз – у вигляді працюючих там заробітчан. Тому хто-хто, але галичани щодо "незайманості" Європи точно ніяких ілюзій не мають.

Вони не хочуть приєднатися до Європи, вони хочуть, жити як в Європі – але на своїй землі. Бо розуміють, що ніхто України в ЄС взагалі не чекає.

Україна – найбільша за територією країна Європи, тому прийняти її (та й то теоретично) можуть лише тоді, коли за політичними і економічними параметрами вона стане такою ж, як основні країни Євросоюзу: Німеччина, Франція, Італія.

Але навіщо тоді нам Євросоюз, якщо ми й без того будемо жити як Німеччина чи Франція? Хіба що дійсно тільки як Союз, тобто як об’єднання рівноправних членів, а не так, як про це мріємо зараз – потрапити туди на правах молодшого брата, за якого будуть вирішувати усі його проблеми.

Особливо, якщо врахувати, що будь-яка держава – це відкрита система, яка переслідуючи власні цілі, разом з тим входить в склад більшої над-системи – європейської, пострадянської чи планетарної цивілізації.

Тож прагнення України приєднатися до якоїсь більшої системи здійсниться лише тоді, коли усвідомимо і приймемо ті цілі, які переслідують ці над-системи, візьмемо на себе виконання якоїсь частини з них.

І щоб отримати щось для себе відповідно до своїх цілей, ми повинні "дати" що-небудь цій над-системі відповідно до її цілей – інакше вона сама виділить нам те місце, яке вважає за потрібне.

Наприклад – місце відстійника для нелегальних мігрантів, сировинного додатку чи території для складування шкідливих відходів. Причому – без різниці, про кого саме йдеться – про Росію чи Європу.

Росія розглядає Україну рівно таким же чином, як і Європа – лише як додаток до себе і своїх інтересів. Тому або нарешті навчимося щось вирішувати власними зусиллями, або доб’ємося того, що від нас і нашого інфантилізму усі вже остаточно стомляться.

Ну а вибір? Насправді його два. Один – економічний, де цілком можливий "третій" південний напрямок – Іран, Туреччина, арабський світ, Болгарія і Азербайджан.

Другий – ментально-духовний.

Тут ми мали б зробити вибір між захистом прав громадянина і повагою до нього, як у Європі, чи вірою в якісь інші умоглядні цілі, які майже завжди суперечать інтересам людини, як у Росії.

Ось у цьому й мав би полягати наш вибір – замість такого ж інфантильного прагнення "урвати" собі щось за рахунок кримінальної справи проти екс-прем’єра.

Ігор Лубківський, для УП