Офісний центр на Андріївському – як протез
Я пам'ятаю Андріївський старим.
Дівчинка із села на Дніпропетровщині, проходила "виробничу" практику на одному з київських телеканалів 2 літа тому. Я цілими днями гуляла столицею й дивилась на все широко розплющеними очима.
В один із днів ходила Андріївським. Дивилась на черевики ручної роботи та вишиванки, сиділа поруч із Булгаковим на лавці.
Андріївський не справляв враження об'єкту, що потребує реконструкції.
 |
Владі видніше.
Але перед тим, як реконструювати, вони навіть не спромоглися познайомитися зі значенням слова. Відновлювати, поновлювати існуючу споруду. Саме так визначає дію тлумачний словник. Не зносити старе й зводити нове – а відновлювати.
У Римі ніхто не руйнує стіни Колізею. Розумна італійська влада усвідомлює, що туристи приїжджають не в останню чергу через нього, і фотографуються біля решток історії, хай і кривавої. В Єгипті нікому не заважають піраміди, а в Перу – залишки міста інків.
І тільки українській владі все заважає.
Прямо як поганому танцюристові те саме...
Мені болить, хоч я була на Андріївському один день. Складно уявити, що відчувають корінні кияни.
Кажуть, на музеї Булгакова пішли тріщини. Та ні. То тріщить по швах уся Україна, бо замахнулись на святе: Київ – матір міст руських.
І якби столиця була єдиною...
Приблизно рік тому в Дніпропетровську на центральній вулиці Московській відкрили після тривалої "реконструкції" – читайте: зруйнували й збудували наново – "Library".
Ні, не бібліотеку. Торгівельний центр.
У будівлі ХІХ століття відкривати "бутіки" – це нормально. Так само нормально, як і зводити парковки в історичному серці Києва. Точніше, це абсолютно неправильно, але цілком відповідає часу.
Тільки дивно, що люди в шкіряних кріслах і дорогих піджаках не розуміють, що Київ, як і будь-яке місто, лишається привабливим, доки чимось відрізняється. Наприклад, унікальними будівлями чи старими вулицями, які згадуються у всіх путівниках.
Нецікаво туристові дивитися на мавзолеї зі скла та бетону. Та й нас від них нудить. У цих типових кількаповерхівках немає душі, яка була у вже зруйнованих будинках. У них навіть немає легенди.
Складно уявити, що прийдешнім поколінням як легенду розповідатимуть про те, що прийшли дядьки з повними кишенями грошей, рознесли все на світі й втулили в "дірку" отой коробок.
Покоління не зрозуміють...
І не побачать узвіз Булгакова таким, яким знаємо його ми.
І цей офісний центр ніколи не впишеться в колорит Андріївського так само, як ніколи не стане рідним людині протез. Ним не рятували каліку. Здорову вулицю скалічили, а потім замість живої частини тіла поставили пластик...
Боляче жити в країні, що не має історичної пам'яті. Гірко усвідомлювати, що після Андріївського можуть накинути неситим оком на що завгодно. На ту ж Софію. Скажете: абсурд? У цій країні немає такого слова.
Тут є одне слово – "гроші".
Хочеться вірити, що цей розгул дикого капіталізму рано чи пізно закінчиться. І хочеться, щоб крім такого легкого принципу "після мене хоч потоп", наше суспільство виробило інший, принаймні трохи відповідальніший.
Адже все рано чи пізно вичерпується.
У тому числі й будинки на Андріївському узвозі.
Анастасія Федченко, спеціально для УП
