Будуємо хату
Двадцять років наша Українська держава переживає перехідний період. Перед ними – десятиліття чи й століття життя під окупацією чужих держав, які не були зацікавлені в тому, щоб в Україні щось розвивати, а радше навпаки – намагалися не допускати до розвитку, а іноді, навіть, щоразу більше обмежували будь-які можливості чогось кращого.
Визвольні змагання першої половини XX століття – це був період, коли наші предки старалися вирватися з пут, однак, попри численні жертви, їхні зусилля не увінчалися успіхом. Одне, що вони нам залишили як прекрасну і дорогоцінну спадщину – це мрія про самостійну, незалежну, розвинену Українську державу.
Два десятиліття тому, український народ отримав вимріяний, але неочікуваний Божий дар – зажив у рідній державі.
Відтоді з більшим чи меншим успіхом намагаємося подолати залишки минулого та перейти до статусу нормальної, в повному значенні того слова, демократичної держави, в якій кожен громадянин почувається вільною людиною у справді вільному суспільстві.
Часто в розмовах, промовах і листах натрапляємо на вислів "будуємо краще майбутнє". Слово "будуємо" стало майже гаслом. Це не випадково. Митрополит Андрей (Шептицький) на початку 40-х років минулого століття, коли створювалося враження, що у Східній Європі почали з’являтися можливості для здійснення української державності, написав для своїх співвітчизників певні правила, яких треба було дотримуватися в такому великому проекті.
Нацистська цензура конфіскувала текст, але автор перевидав його у формі пастирського послання із назвою "Як будувати рідну хату?". Текст цього послання залишився актуальним і до сьогодні, тому всіх зацікавлених щиро заохочуємо з ним ознайомитися.
Будуємо. Але чи добре будуємо? Це питання постає з двох причин.
Перша причина – результати будівництва не збігаються з планами, про які широко і голосно мовиться: щось є, а чогось бракує; споруда, яку нібито зводимо, не задовольняє майбутніх мешканців.
Друга причина, чому ставимо таке питання, здавалося б, цілком іншого характеру, але, властиво, має ту саму основу. Згадаймо порівняння, яке використав сам Ісус Христос. Він сказав, що хто дотримується Заповідей, будує на твердій основі, яка витримує навіть найгірші погодні умови, і навпаки – хто легковажить Божою наукою, ставить будинок на піску.
Запрошуємо прочитати Нагірну проповідь, яка стосується не тільки вибраного народу у Святій Землі, а й усіх людей земної кулі, і християн, і невіруючих, але мудрих людей (Лк. 6, 17 – 49).
Тут процитую лише останні слова Ісусової проповіді: "Чому ви мене звете: Господи, Господи, а не робите, що я говорю? Кожний, хто приходить до мене, слухає мої слова й виконує їх, – покажу вам, на кого він схожий. Він схожий на чоловіка, що, будуючи дім, викопав глибоко й поклав підвалину на камінь. І як настала злива, води наперли на дім той, але не могли його захитати, бо він збудований був добре. Той же, хто слухає і не чинить, схожий на чоловіка, який збудував дім свій на землі, без підвалин. Води наперли на нього, й він відразу завалився, і руїна того дому була велика" (Лк. 6, 46 – 49).
Як знати, на чому збудований будинок наших намірів і сподівань? Найпевніший спосіб – це почекати на перший буревій та подивитися, котрий будинок завалиться. Це непомильний спосіб, але невигідний, бо про справжній стан справ дізнаємося запізно.
Інший спосіб, дуже подібний до справжнього будівництва, – це приглядатися, які матеріали використовує будівничий і як виконує свою роботу.
Якщо під час будівництва майбутнього країни вдаються до несправедливості, брехні, хабарництва, несправедливого судочинства, фальсифікації, торгування правдою, що, по суті, заперечує свободу людини, то, немає сумніву, що раніше чи пізніше такий проект провалиться, навіть якщо сьогодні будівля виглядає шикарно. І це майбутні мешканці можуть чітко простежити. Підставою для їхнього висновку є вищенаведені слова самого Господа.
Ще один критерій оцінювання якості будівництва – це особистість будівничого. Однак остаточно тільки він сам може встановити стан своєї душі. Тут ми зачіпаємо дуже делікатне питання, яке є найважливішим, – найважливішим саме тому, що багато людей від нього втікає.
Бо – про це навіть нагадує наша Конституція – кожен із нас мусить стати віч-на-віч не з президентами, партіями, радами, союзниками, однодумцями, а з самим Господом. Він, який знає все, є нашим остаточним, непомильним, справедливим і милосердним Суддею, котрий за добре нагороджує, а за зле карає.
Ми хотіли б додати ще одну важливу пересторогу.
Ніхто з нас, людей, не повинен думати, що наскрізь знає свого ближнього.
Не кожний будівничий, який належить до якоїсь спілки, і не кожний чиновник, котрий діє за наказом згори чи під тиском колег, є цілковито позбавлений сумління. Не всі можуть опертися злу. Хто знаходить у собі на це сили – це мученик, якому честь і хвала. Проте багатьом такої сили бракує, і трапляється, що вони терплять невимовний душевний біль.
Мені видається, що в нашій державній системі є багато чесних будівничих, які в душі страждають, коли стають свідками зловживань. Не можна всіх чиновників, політиків і суддів поголовно засуджувати. Треба допомагати всім сумлінним людям звільнитися від духовного рабства.
Кажемо це, бо існують справжні будівничі, які ставлять на солідних, твердих, кам’яних основах міцні будинки. Так само є чимало будівничих-шахраїв. Вони свідомо будуть на піску і завжди перекладають провину на когось іншого. З яким наміром ті й ті будують – можуть сказати тільки вони самі.
Пишучи ці рядки, ми часто вживали слово "вони", немовби йшлося про якусь частину нашого народу. Хочемо запобігти такому неправильному розумінню, бо будівничими кращого майбутнього нашої держави є ми всі, без будь-яких винятків.
І кожен з нас перед Богом мусить визнати, на яких підвалинах будує майбутнє.
+ Любомир
