Пряма спина у країні горбатих
Це немовбито якесь безумство, жантильне блюзнірство – раз по раз у пресі з’являються гучні повідомлення, на рівні рапортів щодо запуску ракет на навколоземну орбіту, про те, що карликова партія Катеренчука… об’єдналася з "Громадянською позицією" Гриценка, "Собор" Матвієнка сполучився з якимось там гуртом Жебрівського, кудись там, чи в ще щось знову вступив Кармазін…
Україну будоражить нікчемне парламентське болото, яке немає ніякого впливу на долю життя країни, виводу її з трясовиння. Окрім того, що жирує в депутатській іпостасі.
Дметься, як жаба в болоті. І повсякчас комизиться, аби бути на видноті. Знову претендувати на депутатство в новій каденції. Такі ж бо вже вони великі вожді, лідери, гегемони… Ну, просто таки політичні ангели в образах.
Щоправда, я ще ні разу й ніде не зустрів жодного із живих членів їхніх партій. Мабуть, мені просто не везе на такі здибанки…
Не так давно прийшов у політику Яценюк. Думалося: якщо вже окремі старожили, котрі зайшли в сесійний зал Верховної Ради ще за радянських часів і вже двадцять років кружляють поміж цими принадними теплими парламентськими місцями, ніяк не відлучаться, не відв’яжуться від них, бо вже ж розучилися і мислити, і розмовляти по-людськи, то цей молодий незаангажований повинен бути зовсім іншим.
Еге ж, коли б не так. Як про найбільше благо для України цими днями проголошує пан Яценюк. Мовляв, досягнуто небувалої перемоги – складено список претендентів на папахи народних депутатів від опозиції для нової каденції.
Одне слово, позаписували одні одних до тих сувоїв, і у них уже свято. Величаються один перед одним, як заєць хвостом.
Кажуть, що й погризлися дещо поміж собою, але втрясли все таки, хто й за ким стоїть у парламентському списку. А ти, народе, чорне уярмлене бидло, маєш лишень прийти на виборчі дільниці та мовчки проголосувати. Прокомпостувати той список, немовби талон у трамваї. І поїдемо далі. Всі ж довкруги свої, об’єднані однією ненавистю до "донецьких".
Аж допоки влада не витягне з темного закутка нового мішка для скуповування мандатів. Допоки не народяться нові смердючі тушки, на кшталт рибакових.
Яка ж вона комічна і водночас жалюгідна ця "велика українська політика"! Від якої, все одно що від весілля ляльок у дитячому садку, не буває потомства. І взагалі від неї нічого хорошого немає. Тим паче тоді, коли в парламенті зібралася на місці опозиції така примітивна, лубочна група людей.
Так, розумію, мені сповна можуть закинути: чому, мовляв, критикуєш не владу, а фронду?
Та тому, що всіх тих, хто сидить на вищих бантинах Банкової, Грушевського треба ледь не всім гуртом ув’язнювати, судити. За зраду державних інтересів, масове казнокрадство, корупцію.
А хто це повинен зробити? Та, звісно ж, зовсім не пани Пшонка з Кузьміним, яким би це належало зробити за статусом, а бойовий загін згуртованої, зваженої опозиції – людей небайдужих, переконаних українців, готових на самопожертву заради свого народу і держави.
Чи є такі в нинішньому парламентському корпусі?
Та звісно, що ні, за винятком, можливо, одиниць. Тоді запитаю: а нафіга нам їхній список, який вони ліплять на Печерських горбах, чи десь там на Турівській, запиваючи все дорогими віскі й коньяком "Хенесі"?
Та ще й роблять це, очевидно, під таємним протекторатом людей, вхожих до Межигір’я. Навряд, чи упустить влада шанс вставити туди своїх агентів впливу.
Пора нам усім нарешті зрозуміти, що Україна знайде своє справжнє державне щастя тоді, коли відважиться на люстрацію політичних сил, які повинні відстоювати її інтереси у владі.
І нині, до речі, напередодні парламентських виборів та з урахуванням ситуації після двох складних років керівництва державою Януковичем, прийшла якраз саме ця відповідальна пора. Час поглибленого аналізу минулих поразок і уроків прожитого.
Щоб нарешті зрозуміти, дати справжню оцінку тому, чому до влади в Україні прийшли антиукраїнські сили. І чия в цьому найбільша вина.
Якщо я вам зараз скажу – Віктора Ющенка, це щось допоможе нам? Звісно, що ні. Він – збитий пілот, залишився в морі без весла і без вітрил. Така, либонь, Божа кара. Пожурити його зайвий раз це все одно, що помахати після програного бою ще раз кулаком.
А ось справжнім творцем перемоги "донецьких", на моє щире, приватне переконання, є якраз БЮТ і вся команда партії "Батьківщина". Це її зусиллями ми були заколисані тим, що "Вона – це перемога", що "Вона – це Україна" і таке інше. Що "Вона" єдина працює, а всі лежебоки і трутні. Що "Вона" за будь-яку ціну викує перемогу для всіх.
Себто ми нічого не повинні були робити, кожен зокрема, як і члени БЮТу, партії "Батьківщини", яких практично і ніде й нікого не було видно, чути, хоча в парламенті, як відомо, нараховувалося понад 150 депутатських штиків.
Усе за всіх робила, говорила тільки "Вона". Мабуть, і думала також, за всіх, як колись це робив біснуватий фюрер. Хоча, зрозуміло, тут не проводжу ніякою паралелі… Не приведи Боже.
Але "Вона" все одно далека і холодна, як зірка. Навіть народний депутат України Павло Мовчан, вийшовши з фракції заявив: "Що ж це за керманичі такі, якщо я, парламентар від БЮТу, більше року не можу потрапити на прийом до лідера, висловити свої думки та враження? На біса такі керманичі?".
Найстрашніше в цій бездарній мультиплікації від БЮТ і партії "Батьківщина" те, що сама головна героїня цього дешевого піар-кіно, либонь, щиро повірила в створену про неї казку.
Пам’ятаєте, як "Вона" на котромусь із поворотів президентських перегонів заледве не стукала по столу кулачком і самовпевнено казала: "Я не допущу того, щоб Янукович став президентом України".
Тепер уже зрозуміло, хто в Україні глава держави?
Парадокс ситуації полягає і в тому, що згадувана політична сила, яка зазнала нечуваного морального й фізичного фіаско, котре в кінцевому результаті повернулася страшним лихом для всієї України (до влади в державі прийшли реакційні антиукраїнські сили), так і не зробила ніяких висновків із свого програшу.
Скажімо, на своєму з’їзді в жовтні 2010 року пані Тимошенко більше показувала всім кіно з новими супертехнологіями, розповідала про якийсь новітній проект "Україна третього тисячоліття", малюючи на величезному екрані дивні діаграми, прожекти.
І практично нічого путнього не сказала з приводу того, як так вийшло, що в списку БЮТу майже кожний третій виявився тушкою. Адже це особливе, парламентське військо – депутатську роту – формувала "Вона" особисто.
Чому ж у ній виявилося так багато зрадників, шпигунів, провокаторів, опричників донецьких і Москви?
Відповідь зрозуміла як божий день: значить не ті, що належало б, критерії оцінки застосовувалися при відборі. Приціл, як відомо, було зроблено на гроші, на мільйони доларів США, що начебто потрібні для фінансування партії і фракції, а потрібно було б мірилом визначати – честь, совість, вірність ідеалам українства, побудови громадянського суспільства.
Нехай би до списку потрапив і десяток осіб голих як турецький святий, зате таких, котрі за нашу рідну Україну підуть на ешафот.
Скажіть: є такі нині в БЮТ-"Батьківщині"? Думаю, що відповідь на це запитання зрозуміла. При доборі на депутатські вакансії пані Тимошенко не знайшла жодної прямої спини в країні жадібних і горбатих…
Як же ж можна знову формувати, цього разу вже начебто від усієї опозиції, депутатський список? Невже цим повинна займатися жінка, засліплена ненавистю і жадобою помсти до свого політичного супротивника?
До речі, ми всі надзвичайно постраждали від цієї боротьби не на життя, а на смерть поміж двома ворогуючими олігархічними кланами. Внаслідок цього український національний паровоз зійшов із колії. Відтак, наш потяг усе міцніше ув’язують нині до московського локомотива.
Але чи нам туди, друзі-українці?
Напевне, що ні. Тому шукаймо стоп-крана. Це, по-перше.
По-друге, нам пора збиратися, але аж ніяк не на нову війну поміж Януковичами і Тимошенками. А на активну підготовку до виборів. В складі громадських організацій, неформальних об’єднань.
Щоб не допустити обрання в списках опозиційних сил, а також на мажоритарних округах людей, які давно вже є баластом Верховної Ради, підтримують, чи терпимо ставляться до українофобських сил, котрі купляють депутатські мандати за гроші.
По-третє, вимагаймо люстрації БЮТу-"Батьківщини", які допустили катастрофу України в 2010 році, коли в результаті стратегічного і тактичних прорахунків на президентських виборах влада в країні потрапила до рук грабіжницьких антиукраїнських сил.
Однак, ця політична сила, не зробивши ніяких висновків із минулої поразки, знову кличе на барикади людей, тупо прагнучи одного – посісти теплі місця у владі.
Це не вихід для України. Помінявши шило на мило, український народ знову біля розбитого корита.
Давайте буде пам’ятати золоте правило життя: хто не вміє аналізувати свої прорахунки і втрати, той ніколи не здобуде нової перемоги.
Не достойний вікторії і той, хто не знає куди йому вести народ.
Олександр Горобець, спеціально для УП
