Чому суспільство вважає, що жертви зґвалтування самі в цьому винні?

29 березня померла зґвалтована та підпалена живцем трьома тижнями раніше Оксана Макар. Її справа сколихнула країну, викликала активні громадські дії, мітинги, збирання підписів, вияви людської допомоги та солідарності із чужим горем.

Міністр внутрішніх справ 16 березня 2012 року пообіцяв навіть, що справу Оксани Макар, розслідуватимуть у Головному слідчому управлінні МВС України.

Одночасно, поруч із закликами жорсткої і невпинної розправи із злочинцями наростає кількість матеріалів із загальним лейтмотивом: "сама винна..."

Що буде тепер, коли жертва злочину померла?

Коли певної мірою згасає увага до справи?

Коли керманичі країни "зробили все можливе" і забули, якщо взагалі знали подробиці?..

Суспільство сподівається, що ця справа буде розслідувана й доведена до логічного завершення – судового вироку винним – відповідно до закону. Хоча досвід співіснування із правоохоронними органами показує, що для цього вона має бути під постійним, пильним та грамотним, професійним контролем громадськості.

Цього ж березня з'явилися повідомлення про не менш брутальне зґвалтування та вбивство жінки в Автономній Республіці Крим, нову жертву в Миколаївській області та інші.

І що далі?!.. Що про це відомо?

А скільки їх не з'являються? Скільки не потрапляють на шпальти газет та до уваги ЗМІ?!..

Питання риторичні.

Усіх, хто виявив солідарність і позицію в цій ситуації, можна вітати.

Не критикуючи нікого, усе ж-таки весь час задаю собі питання: а що саме викликало найбільший резонанс у цій справі? Без сумніву, страшенна й нічим не виправдана й невмотивована, так і хочеться сказати, звіряча жорстокість. Але звірі не підпалюють собі подібних.

Скоріше всього те, що двох затриманих по справі було кваліфіковано ні в якості співучасників, а в якості свідків та після затримання відпущено. А також те, що один із ґвалтівників – син високопоставленого миколаївського чиновника.

Обурив ще один вияв продажності вітчизняної правоохоронної системи, ще один випадок безкарності винних у скоєнні злочину. Обурило розуміння нашої з вами беззахисності перед злочинцями, від яких держава не захистить, бо зрослася з ними міцно.

Радикальність вимог мітингувальників позбавити злочинців життя, повернути смертну кару, катувати й убивати повільно, – є відображенням саме тієї беззахисності та невіри ані в міліцію, ані в прокуратуру, ані в суди, ані в будь-яку владу.

І все ж... Спочатку було зґвалтування.

Зґвалтування, яке відповідно до міжнародного та національного законодавства, ККУ, – є злочином. Але відповідно до усталених стереотипів громадської свідомості таким є лише тоді, коли здійснюється брутально – маніяком, з жорстокістю, над дитиною тощо.

Задайте питання пересічному громадянинові – що він чи вона думають про зґвалтування в шлюбі? Посміються. А це – злочин, який криміналізований у багатьох країнах.

Про зґвалтування знайомим? Скажуть – сама хотіла.

Про зґвалтування партнером? Отримала задоволення або щось подібне.

Коріння того, що в суспільстві існує таке ставлення до цього злочину, до цього виду насильства над жінками, потрібно шукати в патріархальній історії стосунків між статями, в історії традиційно підкореного становища жінки, яка розглядається в якості об'єкту та втіхи для чоловіка. Брутально, як в анекдоті – "Кто дєвушку ужинаєт, тот і танцуєт".

В ідеології, яка гріється рекламою, мас-медіа, усією ідеологією вторинності жіночої статі порівняно із чоловічою. Про це потрібно писати окремо. Але від цього ситуація не змінюється.

Добре відомо, що насильство по відношенню до жінок, зґвалтування, насильство в родині є латентними злочинами та правопорушеннями. І їхні масштаби не вичерпуються цифрами офіційної статистики. Лише на Національну "гарячу лінію" із запобігання насильства Центру "Ла Страда – Україна" щомісячно звертається більше тисячі громадян.

Складність та психологічна травматичність для потерпілої особи доведення факту зґвалтування, низька довіра до міліції, корупція, можливість для злочинців відкупитися від покарання... Усе це призводить до того, що жінки не подають заяв, і суспільство не знає реальних масштабів проблеми.

Хто із правоохоронців готовий сьогодні тримати під особистим контролем кожен випадок зґвалтування та насильства?

Ми задали таке питання міністру внутрішніх справ – чи готовий він робити це в кожній справі, а не тільки в резонансній?

Нескладно зрозуміти, що відповідь ми не отримали.

Презирливе ставлення до потерпілих, не приділення уваги з боку керівництва МВС тому, щоб із жінками-потерпілими від таких насильницьких злочинів – працювали жінки-працівники правоохоронних органів, як рекомендується міжнародними стандартами захисту прав людини та поліцейської діяльності, відсутність можливостей для отримання допомоги, будь-яких центрів допомоги жертвам зґвалтувань та сексуального насильства – ось реалії нашого сьогодення.

І цей бік проблеми залишається в тіні навіть після смерті Оксани Макар.

І в мене особисто є сумніви в здійсненні повного та справедливого розслідування та покарання.

Найстрашніше те, що громадяни, і перш за все жінки, відчувають себе незахищеними у власній державі й не бачать захисту від правоохоронців та допомоги від соціальних працівників.

І ще те, що вважають винними тих, хто став жертвою злочину.

Що змінить цю ситуацію? Суди Лінча, які можуть розпочатися від бездіяльності держави по всій країні? Чи все ж таки здоровий глузд, який має проявити суспільство, розуміючи, що так жити неможна, і довівши це владі?

Низка жіночих організацій звернулась з листом до Міністра внутрішніх справ України, у якому висловила серйозне занепокоєння не реагуванням із боку міліції на факти насильства щодо жінок. А також із наступними вимогами:

1. Терміново за особистою участю міністра провести робочу зустріч із представницями жіночих організацій для обговорення кричущих проблем насильства щодо жінок.

2. Дати вказівку особовому складу, причетному до фіксування та розкриття цих злочинів, – не відмовляти в реєстрації та проводити ретельне розслідування кожного випадку зґвалтування, убивства жінок або насильства по відношенню до жінок.

3. Тримати роботу МВС України в сфері попередження та припинення насильства щодо жінок на власному контролі.

4. Розглянути це питання на найближчому розширеному засіданні колегії МВС Україні із запрошенням жіночих громадських організацій для участі та представлення позиції.

5. Інформувати регулярно громадськість про стан злочинності щодо жінок та дії, які робляться МВС для припинення цих видів злочинів.

6. Запровадити ґендерно-дезагреговану статистику по насильницьким злочинам, з розбивкою за статтями.

Скільки чекати на відповідь і, чи дочекаємося – покаже час.

А разом із тим – час діяти. Нам із вами.

Катерина Левченко, президент Міжнародного жіночого правозахисного Центру "Ла Страда – Україна", спеціально для УП