Розум
Бідні, бо дурні. Дурні, бо бідні.
Так кажуть у народі. Тож головна причина наших проблем добре відома.
Питання в тому, що робити із цією дурістю. Є два традиційних підходи до означеної проблеми.
Перший – любити дурість.
Цей підхід був популярним у середньовіччі, за доби феодалізму. Читайте "Похвалу глупоті" Еразма Роттердамського.
Руїна триває дотепер, як влучно зауважили брати Капранови.
Згадайте, що ви сьогодні "лайкали" у Фейсбуці. До речі, як зветься один із найпопулярніших розважальних інтернет-ресурсів про політику?..
Дурість у нас вважається нормою.
Люблять не розумних, люблять нормальних.
Розумних, навпаки, ненавидять. За ненормальність.
Спробуй казати й жити не так, як усі – почуєш: "дуже розумний", "розумний знайшовся", "нам розумних не треба".
Кожна фраза – комплімент, від якого плакати хочеться.
Розруха в головах, казав професор Преображенський. І тільки наполеглива самоосвіта кожного свідомого українця допоможе здолати головну руїну.
Отже, другий підхід – учитися бути розумними.
Бути розумними по суті, не тільки по формі. Ефективно розвивати й реалізувати свої можливості та ресурси.
Не мавпувати чужий розум "культами карго", на зразок "економічних реформ" чи "громадянського суспільства" за чужі гроші.
Жити власним розумом.
У своїх судженнях прислухатися до внутрішнього голосу розуму та совісті, не оглядаючись на "єдино правильну точку зору" від улюблених авторитетів і авторитетних улюбленців.
Абстрагуватися від любові та ненависті.
Поважати інакомислячих, незважаючи на гнів. Критично ставитись до "своїх", незважаючи на любов.
Бачити очевидне, не ігнорувати факти.
Вірити в міру розумного.
Свого часу я написав для "Молодої нації" нарис про те, що всі популярні протестні рухи в Україні є консервативними в гіршому сенсі цього слова. Вони спрямовані на консервацію існуючого стану речей, бо не мають позитивної програми чи, у кращому разі, спрямовані на просте самозбереження.
Першу скрипку в протестній симфонії грає влада, її "революція згори".
Парадоксально, але найпомітніші бунтарі та революціонери – це люди, які не хочуть і не вміють жити по-новому. Це банальна мімікрія, маніпуляція з емоціями людей. Іноді й самообман.
Як довели соціологи, в Україні найбільш впливовими інституціями є церква та ЗМІ.
На мою думку, це пов'язано з тим, що вони торгують найпопулярнішими товарами: церква – любов'ю, ЗМІ – гнівом.
На любові та гніві заробляють гроші, політичний капітал, авторитет.
Гроші, до речі – це еквівалент того, що ми виробляємо.
Тому ми гніваємось на багатство. Для одних гроші означають любов, і вони ревнують, бо багатим дісталося більше любові. Інші монетизують свій гнів, зневажаючи чужий труд при його відчуженні для подальших спекуляцій.
Перевиробництво дурості спричиняє інфляцію. І навіть така потужна структура, як Міжнародний Валютний Фонд, не зможе довго рефінансувати нашу дурість.
Рано чи пізно шило вилізе з мішка, як сталося в Греції – від давніх мислителів якої, до речі, ми отримали в спадок апологетику любові.
Усупереч здоровому глузду, перевиробництво гніву та любові в Україні майже не знецінює ці товари. Можливо, тому що росте попит.
Гнів та любов, а також блеф, замішаний на них, успішно витісняють усі інші цінності з усіх сфер людського життя.
Це означає, що реальних цінностей у житті українців стає все менше. Емоції скороминущі. Зусилля, вкладені у вираження емоцій, не є інвестицією в майбутнє.
Люблячи без розуму, убиваємо себе. Адже про любов судять по її плодам.
Любов двох людей не є справжньою, якщо не створюється сім'я, якщо не виховуються діти. Кохання поза сім'єю є розпустою.
Любов однієї людини до самої себе є справжньою лише в сполученні з розумом, коли людина любить жити, трудитися, творити добро. Самолюбство без розуму є тупим егоїзмом.
Чому тоді ми підміняємо громадське життя колективними оргіями гніву та любові, заздалегідь знаючи про безплідність голих емоцій?
Чому у вітчизняних корпораціях платять за лояльність, а не за якість роботи?
Чому легко зібрати групу за інтересами, особливо протестну – але до справжніх діл охочих жменька?
Чому будь-яка українська влада більше шукає винних, ніж працює?
Чому ставлення українців до держави вимірюється її "соціальністю", платою з бюджету за любов?
Чому на міжнародній арені Україна поводиться, як мале дитя: вимагає любові до себе замість посилення власної конкурентоздатності?
Відповідь на ці питання проста: ми занадто багато любимо себе й гніваємось на себе, але не міняємо себе.
Треба самовдосконалюватись.
Поки ми судитимемо про добре й погане відповідно до почуттів гніву та любові, доти залишатимемося злиденними рабами своїх примх.
Будьмо ж розумними, адже це й означає бути людьми – Homo Sapiens.
Юрій Шеляженко, редактор газети "Правдошукач", спеціально для УП
