Я – не проститутка!
Звістка про те, що сталося з мешканкою Миколаєва Оксаною Макар сколихнула всю Україну.
Небайдужі люди виходять на мітинги, пікетують силові структури, збирають гроші на лікування.
Читаючи новини в Інтернеті, я зустріла багато співчутливих слів. І ніби знаю, що в сім’ї не без виродка, але коли прочитала під новиною про здоров’я дівчини коментар, що Оксана Макар – проститутка, здригнулася.
Написав його чоловік.
Я нічого не знаю про цього чоловіка: ні імені, ні віку, ні життєвої історії. Хто він? Релігійний фанатик, який вважає, що краще місце для знайомства – церковний прихід? Але ж ні. Людина віруюча ніколи не стане на бік кривдника. Навіть якщо потерпіла вела неправедний спосіб життя.
Його образила жінка? Якою повинна бути образа, щоб називати 18-річну незнайому дівчину повією?
Боже, убережи цього чоловіка. Адже у нього, напевно, є мати, можливо, сестра. Може навіть дружина та дочка колись будуть. То чи назве він їх проститутками, якщо троє нелюдів зґвалтують їх, а потім підпалять живцем?
Я рада, що народилася дівчиною, що маю змогу носити платтячка та іноді вдавати із себе слабку. Але як неприємно і гірко жити, усвідомлюючи, що у будь-який момент і тебе можуть образити лише за те, що ти – жінка.
Чоловіки, я – не проститутка! І таких як я мільйони в Україні і мільярди у світі. Ми, жінки, фарбуємо вії та взуваємо підбори не тому, що повії, а тому що хочемо трохи вашої уваги.
Кожна з нас дуже хоче отого тихого і не кричущого щастя, яке називають жіночим. Кожна хоче сильне плече поруч, людину, яка розділить успіхи, а невдачі компенсує добрим словом і шоколадкою. Або квітами. Або новими босоніжками. Це вже в кого як.
І знайомимося ми з вами не для того, аби заробити гроші, переспавши відразу ж десь у туалеті клубу або за кутком, а тому, що кожна сподівається, що це він – отой єдиний.
Чи зрозумієте ви це?
А хотілось би, щоб зрозуміли. Ви, які самі ж прагнете близькості чим швидше, тим краще, а не отримавши, все одно кажете, що все було, а нас ненавидітимете за "динамство", чи як ви це називаєте?
Хотілось би, щоб ми усі – і чоловіки, і жінки – ставилися до людей рівно. Від того, що хтось директор банку, а хтось кондуктор тролейбуса, обидва не припиняють бути людьми. З однакового тіста.
І ті дівчата, які заробляють собі на життя у ліжку, не заслуговують на жорстокість. І на осуд вони теж не заслуговують.
Бо хто може їх осудити? Хто може назвати себе суддею? Навіть Ісус не судив…
Засуджувати і карати легко. Але, цитуючи Ліну Костенко, "життя – така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти?".
Останні декілька днів мене не полишає страх. Страшно жити у такій країні, де правосуддя перетворюється на порожній звук, який легко заглушить єдиний телефонний дзвінок від одного батька-посадовця іншому.
Страшно, що ти ніхто й нізвідки, бо у тебе такого батька немає. Страшно, що тебе знічев’я можуть назвати проституткою тільки за те, що ти дозволила собі піти потанцювати й з кимось познайомитися.
Страшно, що одного вечора ти можеш не повернутися додому після такого знайомства…
Анастасія Федченко, для УП
