Слабкість "сили" Росії: висновки на користь України
Росія все більш красномовно демонструє, що Україна потрібна їй в ролі ворога. Вона поставила для себе надмету - створення Євразійського союзу - та не бачить жодних перепон на своєму шляху.
Газове протистояння, спір навколо ГТС, торгівельні війни, використання яскравого образа "української політичної чуми" на російських думських та президентських виборах – все це ланки одного ланцюга.
Але чи дійсно Росії так вигідно посилювати протистояння з Україною, чи вона стала заручницею своїх же геополітичних обставин? І чи зможе Україна тверезо оцінити ситуацію та використати її на свою користь?
Ця стаття недарма наполовину присвячена аналізу поведінки та спонукальних мотивів Росії, адже чим більше ми вивчаємо свого східного сусіда, тим більше можемо зробити висновків на користь України.
Заручниця імперської стратегії
Росія невиліковно хворіє на імперський комплекс, сфокусований на об’єднанні навколо неї всіх слов’янських народів. Вважати це лише порожніми амбіціями було б дуже поверхнево. Вона вимушена це робити.
Характерною ознакою геополітичного положення Росії є незахищеність її центру, а значить її головна стратегія полягає в створенні для себе зони безпеки за рахунок поглинання все нових територій та держав. Це було і двісті, і сто років тому, така ситуація і зараз.
Отже, історично так склалося, що Росія має бути імперією та підтримувати цей статус. А як у будь-якій імперії, у неї є три основні проблеми: стримати людей (особливо неетнічних росіян), мати можливість їх економічно забезпечити та утримати свої території від "розколу".
Тому логічно, що будь-яка російська влада повинна вимірюватися з точки зору державної могутності й здатності жорсткого контролю над суспільством. І не важливо якою вона є: у вигляді царя, голови КПРС чи президента.
Коли 13 років тому до влади у Росії прийшов Путін, перед ним стояли завдання – посилити владу Кремля, зміцнити роль служби безпеки та правоохоронної системи, тим самим більш жорстко контролювати еліту та соціум, очистити країну від іноземного впливу в економіці і створити культ особи серед народу. Іншого шляху не було.
Тому Росія, яка потребувала у 1999 році повернення "царя" в політичному сенсі – отримала його.
Завершивши процес будівництва жорсткої вертикалі влади в країні та придушивши всі сепаратистські тенденції, керівники Росії переключили увагу на міжнародну політику, керуючись в ній планом подальшого розширення кордонів "Російської імперії". Для реалізації цих амбітних планів і був створений проект Євразійського союзу.
Підігрівали ситуацію і США через політику НАТО, впритул наблизившись до території Росії. Поки остання вирішувала свої внутрішні проблеми, НАТО створило військові бази в Центральній Азії, а також оголосило про плани розміщення системи ПРО в Центральній Європі. Росія це сприйняла як пряму загрозу.
Вплив, наразі, з боку США послабився, адже ця держава відволіклась на інші свої інтереси на Ближньому Сході. Але Росія не зупинялась не на мить, пестуючи проект Євразійського союзу та Організації Договору про колективну безпеку. Чи можна її звинувачувати в цьому?
Ні, адже вона повинна захищатися, як вміє.
В свою чергу, щоб Росія не казала, вона бачить, що повноцінна реалізація "Євразійського плану" не можлива без України.
Але спочатку - "помаранчева" революція, потім президентство Ющенка, зараз - доволі незалежна від Росії поведінка команди Януковича та врешті решт активна евроінтеграційна хода України – все це змушує Росію чимало нервувати та цим видавати себе.
З тим же Митним союзом, який є першим кроком на шляху впровадження "Євразійського плану", Росія обіцяє Україні "золоті гори", проводить активну інформаційну пропаганду в середині та ззовні нашої держави, але не здатна скрити своїх намірів.
Головний з них: зведення механізму Митного союзу до максимального панування над економікою України, при чому Росія не збирається брати відповідальність за наслідки, адже цілком адекватно розуміє, що економічних ресурсів може не вистачити і на власні потреби.
Однак в майбутньому вона буде претендувати на свою конвертовану резервну валюту для країн Митного союзу. Ситуація може розгортатися за принципом: друкарський валютний верстат у Росії - а всі інші, в тому числі й Україна, беруть цю валюту і поступово стають на коліна, руйнуючи свою економічну, а потім і політичну незалежність.
Реалії міжнародних відносин такі, що все обертається навколо економіки та безпеки. Будь-яка держава бачить тільки власні інтереси і відстоює їх. Тому немає сенсу звинувачувати Росію за обрану тактику - вона має на це право.
Але й Україна також має право на відстоювання та захист власних інтересів.
Неважко спрогнозувати, що з черговим та цілком очікуваним пришестям "нового старого" президента РФ, Україні треба буде готуватися до нової хвилі російського економічного пресингу, в тому числі й за рахунок торгівельних війн.
Мета буде єдина – притягнути Україну спочатку до Митного союзу, а потім занурити її в "Євразійський проект". І нам треба запастися розумними, економічними аргументами. Відряджати на переговори до Москви найкращих спеціалістів, а не дилетантів та популістів. Треба відходити від емоцій та ілюзій.
Україна цікава Росії з економічної точки зору і навпаки. Товарообіг між нашими країнами в 2011 році вперше в історії наших відносин перевищив свій історичний максимум та склав 50 мільярдів доларів. Росія це не може не враховувати.
З іншого боку, 33% товарообігу України з Росією майже дорівнюють 29% товарообігу нашої країни з Євросоюзом. Україна не на 100% залежна від Росії і повинна це їй терпляче пояснювати, притримуючись активної євроінтеграційної стратегії.
На які б економічні проблеми не страждав зараз ЄС – це одна з найсильніших та структурованих економік світу. І проблем у неї значно менше, ніж в російській економіці, яка є цілковито сировинною, має неринковий та неконкурентоспроможний на світовому рівні статус.
Є навіть економічна формула, згідно з якою зниження ціни на нафту на 10 доларів "зрізує" економічне зростання в Росії на один відсоток. Яке майбутнє у такої економіки?
Україна в образі ворога
Останні президентські вибори продемонстрували, що не все спокійно в російській державі. Загострення політичної ситуації розгортається на тлі проблемної економіки та інфляції. Російська влада цілком прогнозовано намагається відвернути увагу громадян від внутрішньодержавних негараздів.
Ніхто не вигадав за всю світову історію нічого кращого для цього, аніж образ зовнішнього ворога. І чим страшніший цей образ і підступніший, тим краще для влади, яка з ним "мужньо" веде боротьбу і періодично навіть отримує перемогу. І в цьому ракурсі Україна знову використовується Росією.
На думку політтехнологів, не існує більш вдалого образу ворога, ніж норовлива сусідка Україна, незалежність якої є історичним непорозумінням.
Дійсно, активізація в народній свідомості "образа ворога" завжди зміцнювала існуючу політичну систему. Однак ГІПЕРТРОФОВАНИЙ "образ ворога", який створюється ШТУЧНО, є обоюдогострою ідеологічною зброєю, яка здатна вразити своїх же творців.
Ще після Першої світової війни соціологи дійшли єдиного висновку, що масова пропаганда, яка сфокусована лише на образі зовнішнього ворога, провокує потрясіння для самої держави у вигляді бунтів, революцій, участі у війнах, які програвалися. Все це відкидало імперії, держави, соціуми у їх розвитку назад на багато років. Здається, Росія про це забуває.
Але для України в такій ситуації є значні плюси. Зовнішня загроза, яка об’єктивно існує, а не штучно продукується пропагандою - згуртовує наш народ.
Згоден на всі сто відсотків з висновками багатьох вітчизняних журналістів: чим більше нас атакує Росія, тим більше ми, український народ, єднаємося та цінуємо незалежність держави. І, до речі, про це свідчить статистика.
Робимо це навіть на тлі активної роботи російських "засланих козачків" в українському політикумі, які вже набридли з нав’язуванням суспільству мовної проблеми, теми Криму, вояків УПА чи теми поділу країни на Схід та Захід.
Коли ми, українці, дивимося, як при будь-якій нагоді російська сторона "кидає в нас камінь", чіпляючись до створених нею же провокацій – чи то бійка у Львові на 9 Травня, чи "сирна" війна, чи Чорноморський флот – ми забуваємо про внутрішні суперечки, які нас роз’єднують.
Згадаймо також, як при кожному загостренні газового конфлікту з Росією, українці на Заході та Сході об’єднується в своїй позиції щодо східного сусіда. Тобто навіть така вкрай негативна для України ситуація повертається для нас на позитив. А ті політики-невдахи, які намагаються грати на проблемних для України питаннях, виглядають на цьому фоні одноклітинно.
Звичайно, російська влада, перед якою стоїть непроста мета імперського будівництва, продовжить тактику створення з України зовнішнього ворога. І для того, щоб Україні в подальшому мінімізувати негативні наслідки від цієї ситуації, треба зробити вже зараз кілька важливих висновків.
По-перше, внутрішні політикани, які намагаються отримати політичні бонуси за рахунок сепаратизму, мовних питань, колупання в нетрях непростої української історії, просто мають зникнути як явище. Ці теми мають бути нарешті закриті. А це можливо лише при низькій соціальній підтримці цих горе-демагогів.
Офіційна влада, в свою чергу, якщо хоче залишитися, має приділяти таким закидам значну увагу та карати в рамках чинного законодавства за подібного роду інсинуації.
По-друге, євроінтеграція для України стає більш важливою, ніж будь-який інший стратегічний шлях. Якщо ми хочемо прийти до тих стандартів життя, які існують в розвинених країнах, то ми зобов'язані йти до Європи, хоча поки що спотикаємося на цьому шляху.
Саме Європа - це територія, де є закони, правила, розвинені демократичні інститути з віковими традиціями. І навпаки, слідувати у Східному напрямку - означає йти від України до Малоросії.
Ми повинні нарешті пройти шлях від "царя" до розвинутої демократії. Якщо Росії ментально та політично об’єктивно потрібен "цар", то ми, українці, більш воліємо до демократичної структури суспільства і неодноразово доводили це протягом своєї непростої історії, виборюючи незалежність від імперій.
