Гнів
Щось нове народжується в українському повітрі. Щось важливе, схоже на приємний, але нечіткий спогад. Загальна фактура українського простору поступово стає іншою.
Змінюється його густина, а, відтак, рухатися стає важче.
Змінюється його запах, а, відтак, м'язи напружуються й кулаки мимоволі стискаються.
Змінюється його прозорість, а, відтак, недовірливо примружуються очі й тяжкі зморшки креслять чоло. З'являються нові лінії, які обмежують подорож, і нові цінності, які ускладнюють думку.
Безнадія важкими краплями звисає з новорічних ялинок українців в останні роки. Відчай як смог зависає навіть у столиці, а не лише в найменших селах.
Про це незручно й трохи страшно говорити на базарі, під сонечком на лавці чи в офісі за кавою. Але вже майже всі здогадуються про причину такого некомфортного та зловісного внутрішнього й зовнішнього напруження, що так спотворює душі людей.
Не здогадуються хіба що ті, хто є справжньою причиною моторошних змін. Але їх – отих таємних чи явних менеджерів із погіршення нашого життя – точно не шкода.
Вони все ще звично заглядають у наше життя з екранів обридлих ток-шоу, продовжують натягнуто посміхатися з безмежних площ білбордів. Тобто, продовжують засмічувати інформаційний та духовний простір України, імітуючи демократичні вибори, а насправді своєю вторинністю та мізерністю не залишаючи нам вибору.
Але, на щастя, українці, принаймні ті, хто відчули невідворотне наближення нового, уже мляво на це реагують.
Тому що в українському повітрі зароджується щось нове, значно цікавіше, ніж мізерія політики.
В українському повітрі зароджується гнів.
Той, довгоочікуваний очищувальний гнів, який нарешті змінить суспільство. Перекреслить старі й накреслить нові координати українського життя. Винесе за їх межі тих, хто довгими роками породжував цей гнів – тих політиків та бізнесменів усіх рангів, які свідомо й системно майже двадцять років творили в Україні нелюдські правила життя. Для кого корупція, клановість, кумівство, рекет, національне звиродніння та українофобство складали єдині шляхи реалізації та розвитку "нового" українця. Які зрештою саме поняття "українець" перетворили мало не на діагноз.
Але найголовнішими й рушійними в новій революції будуть не ці неоригінальні, що лежать на поверхні, постулати. Головним стане нова лінія розділу, викликана народним гнівом, яка буде цілком іншою, новою для України.
Бо тими "іншими", кого відділить від народу лінія розділу й кого змете гнів, буде не лише влада – а влада разом з опозицією!
Гнів неодмінно повинен прийти.
Він довго намагався розгледіти різницю між владою й опозицією, віднайти бодай сліди тієї морально-етичної дисгармонії між "старим і новим", як це було, коли все починалося – на початку дев'яностих. Але з кожним роком втрачених ілюзій ця духовна різниця, разом із матеріальною, усе більше розмивалась. А стрімкість деградації опозиції після 2004 року, під час її владування, переситила повітря небезпечним запахом сірки до межі.
Тож шансів загнати гнів назад, "у пляшку" історичної пам'яті – практично не залишається.
Ці слова болю й гніву пишуться не для теперішньої влади – з нею все зрозуміло. Вона безнадійно заплуталась між бажанням стати або по-справжньому українською, або прислугою для російської, і тому еволюційних виходів для неї практично не залишилось.
Ці слова звернуті в першу чергу до так званої опозиції, цього перегною української політики, який перед прийдешніми виборами знову заворушився політичним лицемірством і випустив у повітря дурманні флюїди псевдонадії.
Однак ані ці слова, ані думки інших не зупинять бурлескну ходу цих політичних невдах у владу, а нас – разом із ними – у прірву.
Їх зможе зупинити лише гнів.
Адже недовірливі очі людей бачать не лише чергові декларації політиканів, але читають у них бажання старих лузерів пройти у владу, щоб жити в ній за старими правилами, які, у принципі, влаштовували й влаштовують їх усіх – і владу, і опозицію. З огидними пільгами – житловими, медичними й транспортними, жалюгідними матеріальними понтами – "супер"-брендовий одяг та аксесуари, "переконливими" офшорами й славними (!) українськими відкатами.
Вони все ще сподіваються, що народ знову пробачить їм тушок, збоченців, непотопаючих "польових командирів" майдану та інших клоунів провінційного політичного театру.
Адже народ – це ж для них "лохи", яким достатньо пообіцяти, ніби цього разу все буде по-іншому – ну "чесне піонерське" – і ті повірять...
Пообіцяти, що нові місця у списках вже не будуть купуватись – "единожды соврав, кто тебе поверит!". Що вони, опозиція, кинуть лохам – народу – трохи кісток у вигляді здобутих незначних поступок від влади.
Але дистрофічна ієрархія в суспільстві насправді збережеться.
Насправді ж наша опозиція вже давно нічим не відрізняється від влади.
У фільмі Єгора Кончаловського "Антикілер" на запитання одного з бандитів до їхнього ватажка, "як же ми впізнаємо наших ворогів", інших бандитів, той йому відповідає, що "вони такі самі як ми, тільки ми їх не знаємо в лице".
Так само й з українською антиномією "влада-опозиція". На жаль... З обох боків проглядається надто мало інтелекту й надто багато кримінального минулого. От тільки їхні обличчя до болю, до різі в очах уже знайомі й обридлі всім.
Вони стали настільки схожими – влада й опозиція – настільки паритетно розділили між собою кількість негідників у політиці, що однаково викликають огиду.
Запит на порядних людей серед влади й опозиції тепер настільки високий, що, зустрівши поодинокі світлі обличчя в обох таборах, думаєш про них уже не стільки як про винятки, а як про єдину в майбутньому команду, з якими тобі та мільйонам інших буде комфортно разом перебудовувати країну й виганяти "старих" руйнівників країни. Хочеться сказати їм: "Хлопці, ідіть від них поки не пізно, поки гнів ще спить і набирає сил".
Ця опозиція несправжня також і тому, що вона досі не розуміє, що гнів змінить усі правила гри! У першу чергу, моральні. Що цей гнів народить людей із новим покликанням у політиці, з новим розумінням знівельованого поняття європейського українця.
Що тоді в нас, нарешті, з'являться депутати, які погодяться жити на одну – заслужено високу, але одну! – зарплату, що пільги в них будуть не більші, ніж у інших громадян, або ж не буде зовсім; що діти наших президентів, прем'єрів та спікерів таки розмовлятимуть українською мовою; що давати чи брати хабарі стане не лише підсудне небезпечно, але й просто морально ганебно й невідворотним виходом із цього буде мінімум політична відставка.
І ще багато іншого, світлого породить гнів.
А можливо, вони – старі безсоромні й цинічні невдахи – якраз добре усвідомлюють, що цей рік, ці вибори – їхній останній шанс одурити народ і розіграти політичний театр із владою, здобувши необхідні сфери впливу?
Важко спрогнозувати, куди відійдуть чи відпливуть влада разом з отакою "опозицією" – у якій "росії" чи іншій країні "Салó" приб'ється їхній пліт.
Але зріє впевненість, що вже наступні, через п'ять років парламентські вибори, або й дочасні, натхненні гнівом – відправлять їх усіх, і владу, і "опозицію", у таку жадану народом мандрівку до політичного забуття. А їхні популістські нещирі волання лише заупокійною месою нагадуватимуть українцям про страшний двадцятирічний сон розуму.
Тому зараз – у період загострення їхнього кумедного передвиборчого ворушіння – не потрібно бути деструктивними щодо опозиції. Нехай собі "борються" проти влади. Потрібно просто усвідомити й прийняти, що восени маємо пережити ще один рубіж ганьби та політичного фарсу. Адже час гніву ще не настав!
А тим часом потрібно повільно набирати в легені нового повітря, в у серце приймати нову якість української любові – гнів.
Такий особливий український гнів – не як звичне відображення зла чи насилля, а як очищувальна безстрашна сила моральної переваги – об'єднає людей цілком іншими цінностями.
І скоріш за все, формою такого об'єднання стане вже не партія, а широкий громадський рух, очолюваний моральними авторитетами та новими подвижниками. На прапор такого об'єднання буде піднято не регіональні й політичні відмінності, а звичайну людську порядність, яка в українському політикумі стала рідкістю. Саме її потрібно насамперед повернути у владу та опозицію.
А далі вже грати за складними, але зрозумілими політичними правилами.
Олег Яськів, громадський активіст, науковець, доктор технічних наук, спеціально для УП
