Чому збираючи політичний гербарій, опозиція завжди отримує... серпентарій?
Знаєте, був такий імператор Центральноафриканської республіки Бокаса. Він прославився тим, що полюбляв їсти своїх... міністрів. Тих, зрозуміло, які провинилися. А ще пригощати цим "делікатесом" інших членів урядового кабінету. Щоб ті, так би мовити, знали смак поразки...
В Україні, слава Богу, подібного, щоб холодець розливали, не було. А ось у стосунках тих, хто є при булаві, і кого вони вважають своїми ворогами, – людожерство, як характерна риса влади, завжди присутнє.
Особливо буйним цвітом ця ворожнеча розпустилася було на межі минулого й початку нинішнього тисячоліття, за часів одного недорікуватого правителя та самосівом зрослого при ньому, так званого "директора парламенту". Обидва сардонічні "інтелектуали", буквально виймали душу з тих, хто бодай заїкався про демократію, свободу слова, свободу зібрань. Буквально розтоптували тих, хто хоч би згадував про необхідність побудови громадянського суспільства в Україні.
І ця недолуга короткозорість стала детонатором вибуху 2004-го. Коли центр Києва враз розцвів тисячами прапорів, народ грізно забив у барабани...
Один із них і по нині не відмиється від своїх гріхів. І, думаю, що все-таки колись втрапить на нари за провини свої, скоєні в дусі африканського канібала Бокаса. Бо немає прощення тому, хто розвівши псарню під своїм троном, гукнув щосили своїм посіпакам "фас!", а чи лишень змигнув бровою у бік жертви. Головне тут кінцевий результат...
А ось інший, той, що мав собачу кличку "директор парламенту", виявився спритнішим. Той, відчувши грозу, заховався під оливами опозиції, яку до того, до речі, нищівно ганьбив і гонив. Але прикинувся простачком, і затесався замало не в друзі, помічники до самої Її.
Благо, тут для цього необхідні були не моральні, ідеологічні засади – такі тут виявилися потрібними як сліпому дзеркало – а дещо інше. Те, що, власне, привело згодом під ці ж партійні хоругви Лозинських, Рибакових, іще півсотні інших, хто на перший же "зелений" помах "донецьких" підстрибом понеслися здавати Севастополь Росії й усе, чим би не вирішили поторгувати на Банковій.
Пересидівши в затінку, колишній "директор парламенту" нині вже має статус... опозиціонера. І нині ця кожушана латка, йому як рідна матка. Позаяк він уже під штандартами БЮТ-"Батьківщини" посилено нині топче один із виборчих округів, мозолячи очі всім – від малого до старого. Тепер уже знову моторний, як собака чорний, – готовий стояти за народ. Тільки, мовляв, проголосуйте, рідненькі...
А хто ж тоді перешкоджав йому це добро раніше творити? Оскільки всім крутив, як циган сонцем, і виключно на догоду владі, кривавому режиму. Скількох справжніх опозиціонерів колишній "директор парламенту" зім'яв, розтоптав, викинув за борт життя? І важко підрахувати.
Що, скажіть, мішало йому бути чутливою, уважною до проблем українців людиною раніше? Амбіції чи гроші? І де гарантії того, що все не повернеться тим же штибом і тепер? Тому, кажуть люди, хто раз зрадив, уже віри немає...
Однак, як бачимо, зовсім інша мораль та логіка сповідується в БЮТ-"Батьківщині".
У цьому я особисто мав змогу переконатися ще й дещо раніше. Очевидно, 2009 року, коли на одному із засідань кабміну під керівництвом Юлії Тимошенко було ухвалено рішення про те, що виконавча гілка влади для затвердження главою держави подає на вакантну посаду голови Київської ОДА кандидатуру... Валерія Пустовойтенка. При чому, для обґрунтування цього неординарного кроку, на адресу цього апологета дрімучого кучмізму, було вилито стільки лою, що від цього прізвища справді запахло, даруйте, козою.
Хіба ж не відомо було, що Пустовойтенко – права рука Леоніда Кучми в його безглуздих репресіях проти неугодних? Що це насправді безчельний, жорстокий виконавець маніакальної волі тодішнього небожителя з Банкової.
До речі, жоден із прем'єр-міністрів не був настільки політизованим. Сліпий виконавець волі свого повелителя.
Пригадаймо бодай, як, злісно ігноруючи чинне законодавство, він вимагав від підлеглих розправлятися з редакційними колективами, журналістами опозиційних видань "Правда України", "Всеукраинские ведомости", "Політика", дніпропетровська газета "Зоря", і багатьма іншими, котрі в кінці дев'яностих років пробували говорити правду про кучмізм і про таких ось радників, "директорів парламенту", котрі тримали в абсурдному страхові все суспільство.
У мене й по нині зберігається запис зізнання, наданого народним депутатам України з тимчасової слідчої комісії ВР, голови Радянської райдержадміністрації Києва пана Гудими, який пояснив, що йому, мовляв, уночі особисто зателефонував прем'єр Пустовойтенко й зажадав уранці прийняти рішення про позбавлення реєстрації колективного підприємства "Редакція газети "Правда України". Хоча це, зауважу, було протиправним, оскільки органи, які реєструють юридичні особи, не мали права відповідно до чинного законодавства скасовувати цю ж таки реєстрацію: це була одноосібна прерогатива суду.
Той же грізний Пустовойтенко, тоді ж наказав видалити КП з обліку статистичної звітності району. Що теж було просто таки дикунським порушенням чинного законодавства. Оскільки подібні дії вчиняються лише після прийняття рішення судом.
Значить, Валерій Пустовойтенко вважав, що він вище суду. Вище всіх. І завзятий, як панське щеня.
Усі ці дії, виконані районною владою під козирок, були рівнозначними розстрілові всієї редакції – у ній тоді трудилося 128 осіб, із них майже сімдесят журналістів – на місці, і поховання колективу в братській могилі, сліди якої, за тією ж недолугою вказівкою Пустовойтенка, належало затерти.
Позбавлена юридичної основи, редакція просто не могла далі існувати. Її просто не стало. Вона тупою волею недотепного чинодрала просто зникла. Розчинилася в повітрі.
Про таємниче зникнення редакції ПУ районні клерки, напевне ж, за тим же високим повелінням, тут же поставили до відома банківські установи, податкову інспекцію.
Одне слово, підсікли як на льоду.
Найжахливіше полягало в тому, що тоді, 1998 року, саме народний депутат України Олександр Турчинов чи не найбільше посприяв нам, журналістам, у тому, щоб відбирати пояснення в керівника району. Усі жахливі обставини цієї справи були добре відомі й молодому народному депутатові Юлії Тимошенко.
Що ж сталося, через одинадцять років, коли вони, будучи на вершині влади, висунули цю обмежену людину на вакантну посаду керівника Київщини?
Хоча, заради справедливості, зауважу, що цим наполеонівським планам лідерам БЮТу не вдалося здійснитися лише через протистояння Віктора Ющенка. Він тоді, як, можливо, пригадуєте, якраз активно влаштовував свої "перпендикуляри" щодо кожного рішення уряду. Кадрового, насамперед.
Ось тепер я й думаю: якщо під прапорами БЮТ-"Батьківщини" вже вигулькнув на одному з округів колишній "директор парламенту", то, чи немає там у потаємних списках так званої опозиції й великого "демократа" пана Пустовойтенка? А, напевне, потрібно було б його нагородити "поплавком" народного депутата. Бодай, заради послідовності своїх рішень. Чи не так?
На жаль, мушу констатувати: в Україні опозиція така ж незамінна, як і влада.
Навіть не зважаючи на те, що на виборах 2007 року, добираючи людей до свого гербарію народних депутатів за відомим принципом "хто більше пожертвує на розбудову партії", – вожді БЮТу насправді отримали заледве не серпентарій.
Добра третина "обранців" перетворилася на справжніх "гадів повзучих", які щодуху майнули в райські кущі провладної партії та під крило "змія" Рибакова.
Цікаво, що із цього приводу вожді БЮТ-"Батьківщини" не проронили жодної публічної навіть ботоксної сльози. І далі пишаються собою, мовби ті коти на глині.
Збирають новий "народний" гербарій. І зрозуміло ж, старим, своїм звичним способом, – "згори – униз".
І поки це триватиме – не вийти рідній Україні із проблем.
Бо знову підтримку на округах, до партійних списків потраплять учорашні "директори парламенту", поплічники Кучми, різного роду пустовойтенки, бакаї, мабуть, і ющенки, і тому подібні. Або лише ті, хто за всю подовжену свою нинішню каденцію нічого не зробили для ослаблення режиму "донецьких", а лише заслуговували своє право бути в числі обраних присутністю в судах та під вікнами СІЗО й тюремної колонії.
Сумні, погодьтеся, критерії.
Якщо це єзуїтське правило збережеться, то на виході ми знову отримаємо політичний серпентарій замість команди людей, які повинні б уже нинішнього листопада змістити антинародну, окупаційну владу. Відновити українську владу в Україні.
Україні, як символ, як дія – потрібна Воля Знизу!
І за цим принципом здійснювати формування партійних списків від опозиції, висунення кандидатур на мажоритарних округах. Тільки так, а не інакше.
Хоча б тому, що нинішній депутатський склад опозиції просто-таки дискредитував себе. В їхніх рядах, до речі, добра третина таких, хто отримав рани, струси мозку, переломи кісток, стік кров'ю від рукоприкладства "донецьких". А ну, хоч би хто й де писнув про це. Невже взяли гроші за мовчанку?
Виходить, попри політичну дріб'язковість, іще й не справдешні чоловіки, які вміють постояти за себе!?
Якщо цього не буде, що списки опозиції в парламентарії будуть складатися знизу, за участі громадських організацій – я особисто повірю в те, що мені цими днями сказав про ситуацію у фрондії мій один добрий приятель. А він прорік таке:
– Здається мені, що наша головна опозиційна сила носиться нині зі своїми секретними списками нардепів, як той півень, якому відрубали голову, однак через відсутність мозку він цього зовсім не помічає. Тільки повна втрата крові його й зупинить...
Дуже шкода буде, якщо це виявиться правдою...
Олександр Горобець, спеціально для УП
