Слов’янська зима
Україна, Білорусь та Росія - взаємозв’язок між цими трьома країнами кожен тлумачить на свій лад.
Для когось це "три братні народи", з колискою у Київській Русі, для когось - взагалі один народ, штучно розділений кордонами, а хтось в українцях та білорусах бачитиме європейські політичні "гени", закладені ще в період Речі Посполитої, і протиставлятиме їх сучасній Росії, як спадкоємиці Московського князівства та Золотої Орди.
Як би там не було, мова йде про східнослов’янській світ, який розвивається за власною історичною траєкторією, і тому, напевно, невипадково наші народи опинилися сьогодні у схожих ситуаціях.
Так, всюди є свої відмінності - Росія все ще залишається імперією, Білорусь утвердилася як держава однієї людини, а Україна, єдина серед трьох, мала досвід відстоювання результатів виборів мирним шляхом.
Але сьогодні на чолі і України, і Росії, і Білорусі стоять авторитарні правителі, і навряд чи лише згадка про спільну пострадянську спадщину буде достатнім поясненням цього факту.
Хоч Україну і тут можна згадати окремим рядком. Якщо Путін (реальний лідер Росії) активно експлуатує великодержавну ідею, а Лукашенко в своїй риториці та діях сприрається на радянські комплекси, то нинішня влада в Києві має якийсь кримінальний відтінок. Навіть ззовні, іноді, це підтверджується переходом президента на специфічну лексику.
В іншому режими багато в чому справді є "кровними братами", і це стосується не тільки принципів державної політики, але й приватного життя президентів.
Ніхто не може назвати реальних статків Путіна, Лукашенка, чи Януковича. В оцінці їх капіталів спираються лише на витоки неофіційних даних.
Особиста власність Путіна, за повідомленнями ЗМІ, може сагяти 80 мільярдів доларів, що робить його найбагатшою людиною світу. Британська Sundy Times називає суму 130 мільярдів доларів як вартість всієї "бізнес-імперії" російського прем’єра.
Газета Guardian з посиланням на WikiLeaks зазначала, що статки Лукашенка становлять 9 мільярдів доларів. Російський канал НТВ у своєму антилукашенківському фільмі "Хрещений батько" назвав цифри 8-12 мільярдів.
Багатство "сім’ї" Януковича сьогодні в стадії активного формування. Стрімке входження старшого сина президента до списку 100 найбагатших українців за версією журналу "Кореспондент" в цьому плані показове, але, очевидно, це лише верхівка айсбергу.
Судячи з того, як збагачуються забов’язані Януковичу-старшому олігархи, та як він розставляє на ключові фінансові потоки своїх людей, щоб стати на один щабель хоча б з Лукашенком йому знадобиться не так вже й багато часу.
Проте, слово сім’я має не тільки мафіозне, але й звичайне людське значення. І, що цікаво, тут між згаданими персонажами також знаходимо спільні риси.
Людмила Янукович, фактично, перетворилася на донецьку засланицю, а її публічні акції є лише імітацією діяльності "першої леді". Вона не бере участі у закордонних вояжах свого чоловіка, президентська родина живе порізно.
Сімейне життя російського лідера в останні роки теж окутане таємницями. Починаючи приблизно з 2008-го Людмила Путіна рідко з’являється на людях. Що викликало поговори. Крім того, російські опозиціонери нещодавно публічно поскаржилися на відсутність інформації про двох доньок Путіна, назвавши їхнє життя "засекреченим".
А от хто не ховається від людських очей, так це Олександр Лукашенко. Його офіційна дружина живе в провінції, двоє синів від цього шлюбу працюють у структурах білоруської влади, а найбільшою любов’ю білоруського президента користується його наймолодший, позашлюбний син Коля, який супроводжує батька навіть під час офіційних заходів. Віднедавна, на запитання "доколє" буде правити Лукашенко, в Білорусі відповідають: "До Колі".
"Прозорість" Лукашенка в цьому питанні, як і, приміром, демонстративне вирядження себе і своєї дитини у військову форму під час прийому парадів, викликані впевненістю в своїй абсолютній владі та повним ігноруванням такого поняття, як громадська думка.
Чи далеко від нього пішли Янукович і Путін? Ні. У них свої примхи, які стали можливими через терпимість суспільств. І виникає природнє питання, чи закономірним є існування на сході Європи у ХХІ столітті трьох країн з укладом від керованої демократії до відвертої диктатури?
Можна на нього відповісти і так - ці режими є проекцією небажання та неготовності мешканців країн зробити дотримання чітких і зрозумілих критеріїв в політиці обов’язковим і невідворотним. І, ймовірно, проблема тут полягає в сталій історичній традиції теж.
Ми досить довго залишалися переферією європейського світу. Найбільш цікаві ідеї, політичні та культурні течії, технічні новації доходили до нас із затримкою. Практика боротьби з політичною владою чи то з боку суспільних верств (середньовічні європейські міста), чи то з боку церкви (історія римських пап), традиції вільнодумства, прижилися дуже слабо.
"Требавизнати, причинавтому,що мимаємопоки що тількипатріотичніінстинкти. Ми ще дуже далекі від свідомого патріотизму старих націй, визрілих в розумовій праці, просвічених науковим знанням і мисленням; ми любимо нашу вітчизну ще на манер тих юних народів, яких не турбувала думка, які ще відшукують власну ідею, ще відшукують роль, яку вони покликані виконати на світовій сцені; наші розумові сили ще не вправлялися на серйозних речах; одним словом, до цього дня у нас майже не існувало розумової праці"- написано ще у 19 ст. Петром Чаадаєвим по відношенню до Російської імперії. Але, великою мірою, ці слова можна віднести і до сучасних держав, які утворилися на її уламках.
Що стосується України, то посилатися на козацьку "демократію" варто з великою обережністю, тому що Січ, як військова організація з власними цілями, що, до речі, далеко не завжди співпадали з інтересами української державності, не може бути прообразом того ж громадянського суспільства.
Візантійська спадщина у вигляді зрощення церковних інститутів та влади, і відповідний вплив православної церкви на своїх вірних, у свою чергу, не сприяє формуванню громадянської зрілості.
Немає підстав говорити про те, що ця "слов’янська зима" скоро закінчиться. Так, сьогодні є відчутні зрушення і в Росії, і в Білорусі, а в Україні нинішній владі не вдалося до кінця задавити демократичні тенденції. І існує, звичайно, надія на те, що швидкість, з якою поширюється інформація у сучасному світі, вплине на розвиток подій, і авторитарних політиків та інтелектуальну лінь переможе Інтернет.
Проте, як і у випадку з "арабською весною", що, по суті, привела до влади ісламістів, суспільна трансформація на наших теренах також може вивести арену носіїв ще більш замутнених політичних поглядів, якщо згаданого вище напруження "розумових сил" не відбудеться.
