Навіщо Богові нова Російська імперія?
Недавній Синод Української Православної церкви Московського патріархату жваво згадували в пресі через інтригу можливого церковного розколу.
Проте з останніх повідомлень видно, що Синод пройшов у конструктивній і спокійній атмосфері. На Синоді благословили відкриття двох монастирів, благословили двох намісників монастирів. А не благословили тільки одного архієпископа Переяслав-Хмельницького й Вишневського, вікарія Київської митрополії, Преосвященного Олександра (Драбинко) – його звільнено з посади голови Відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ МП та з посади головного редактора офіційного сайту УПЦ МП. Ще його виведено зі складу постійних членів Священного Синоду.
"Його деструктивні дії та недостойна поведінка, інтриганство й спосіб життя сіють смуту й підозру серед єпископату та духовенства, породжують велику спокусу серед вірян", – ідеться в звіті про Синод на сайті Одеської єпархії цієї Церкви.
У цій заяві мені впала в око згадка про "спокусу серед вірян". І не тому що написана як "спокуса", а тому що цікаво – спокуса до чого саме у вірян породжується через Митрополита, і чому та спокуса велика.
Головував на Синоді Преосвященний Агафангел (Саввін), митрополит Одеський та Ізмаїльський. І це – хоч і очікувана за церковними правилами, а все ж знакова подія.
Митрополит Агафангел – переконаний прихильник обмеженої автономії УПЦ МП та необмеженого "русского міра". Ще в 2004 році на Всесвітньому російському народному соборі, він стверджував, що "единственное, что реально может противостать мировому злу — это православная Россия. У нее есть для этого все."
А тепер, у зв'язку із президентським виборами в Росії, авторитетний і шанований богослов висловлює занепокоєння щодо тих, хто протестує проти сходження російського прем'єра втретє на президентський престол:
"Сейчас над Россией, являющейся центром Русского Мира, нависла та страшная угроза, которая уже посещала Украину на рубеже 2004-2005 годов – угроза "оранжевой" революции. Нагнетается такой же антигосударственный психоз и митинговая истерия.
Сегодня в России многие сомнительные "специалисты", в том числе из числа либеральных и привыкших к перманентной фронде священнослужителей, пытаются уверить нас, что протесты спонтанны, что все, кто считает иначе – это любители теорий о мировом заговоре, что ничего общего у российской ситуации сегодня с предыдущими цветными революциями нет, что эта ситуация уникальна, что народ лишь требует справедливости...
Точно так же под убаюкивание подобных "специалистов" наш народ уже "проспал" и февраль 1917-го, и развал единого Отечества в 1991-ом. Не случайно, кстати, и Святейший Патриарх Московский и всея Руси Кирилл в своих выступлениях вспоминает в связи с последними событиями именно эти трагические даты русской истории".
Митрополит правий...
В тому, що ця справа про "розвал Отєчєства" непокоїть не тільки його а й самого патріарха Кирила. Бо той вважає одним з основних завдань РПЦ – "збирання Святої Русі", а тому "стільки уваги приділяє поїздкам в Україну та інші країни ближнього зарубіжжя".
Ці ієрархи – агітатори цілком земного, не небесного царства. Тлінного, не вічного. У цьому вони активні й невгамовні.
Не те що їх хтось пробував вгамувати.
Послухавши ці тези великих і шанованих душепастирів, у заблукалих душах їхніх вірних повинно скластися стійке відчуття, що Всевишній зараз найбільше піклується про постання Русского міра, Євразійського союзу, нової Російської імперії, чи ще якогось СССР.
...А я завжди думав, що Отець Небесний найбільше піклується про наше спасіння...
Мій приятель, прихожанин УПЦ МП із рідного мені Житомира, каже, що Господь ще також турбується, щоб ми обирали його любов через свобідну волю. "Попробуй Бога," – каже мій приятель – "Якщо тобі не сподобається, нечистий із радістю забере тебе назад".
Ще він каже, що людська путь веде до безнадійного кінця, а Божа – до безконечної надії.
І тоді мені остаточно здається, що мій приятель і ієрархи Церкви, до якої він належить, – читають не одну й ту саму Біблію.
Олексій Опанасюк, спеціально для УП
