"Податок на яйця", або історія про Чіполліно для українських парламентарів

П'ятниця, 24 лютого 2012, 15:04

Українським панам бракує холопів. На життя нинішніх панів холопів, імовірно, ще вистачить, а ось хто ж буде обслуговувати їхніх дітей та онуків – питання.

Тому і вирішили провладний "регіонал" Ярослав Сухий та опозиційна "народна самооборонка" Катерина Лук'янова змусити "маленьких" українців більше народжувати та активно збільшувати поголів'я громадян. Аби ті більше платили податків та наповнювали бюджет.

Бо "розпилювати" вже майже нічого, а своє "Межигір'я" ще так хочеться звести. Для себе та для своїх золотих "відприсків".

У пояснювальній записці геніальних законотворців запровадження нового податку пояснюється "тенденціями до зниження народжуваності", оскільки "за два роки населення України зменшилось на 365 тисяч осіб".

Але ж як змусити голодних та бідних активно народжувати собі подібних? Звичайно, погрожуючи зробити їх ще біднішими та ще голоднішими.

Ось і придумали генії вітчизняного законотворення з депутатськими зарплатами, привілеями та недоторканістю відновити старе радянське ноу-хау – податок на бездітність. Не маєш дітей після 30 років – плати не 15, а 17 відсотків податку на дохід громадян. І не біда, що в жодній європейській країні такої "розводки" немає. Українські депутати розумніші за усіх європарламентарів разом узятих.

Податок на бездітність в СРСР називали "податком на яйця". Його запровадили у листопаді 1941-го року указом президії Верховної Ради СРСР.

Тоді німці були у кількох кілометрах від Москви. Сталін побоювався, що війна з Гітлером буде надто довгою, і в країні може просто фізично забракнути людей, які будуть захищати радянську владу разом з її ідеологами та ватажками.

Пізніше закон кілька разів змінювали, але проіснував він аж до розвалу СРСР наприкінці 1991-го. Бездітні чоловіки від 20 до 50 років та бездітні одружені (!) жінки від 20 до 45 років мали відраховувати державі 6 відсотків власної заробітної плати.

Менша ставка передбачалася для тих, хто отримував менше 91 рубля на місяць. З зарплатні меншої за 70 рублів податок не брали взагалі.

Але ж то були часи СРСР! Коли молоді мами мали гарантовані та оплачувані декретні відпустки, можливість віддати дитину до дитячого садочка, безкоштовну медицину (включаючи самі пологи), піонерські та оздоровчі табори, щорічні профспілкові 10-відсоткові путівки у морські санаторії тощо.

Що нині пропонують регіонали та самооборонці взамін усього цього? Збільшення на 2 відсотки податку на дохід кожного бездітного українця, зарплати якого і так ледь вистачає на хліб та воду. Адже не кожен депутат ще купив собі гелікоптер. А так хочеться бути схожим на нашого президента! Ось тільки гроші у бюджеті вже закінчилися…

Як після цього не згадати відомий радянський мультфільм за твором Джанні Родарі "Чіполліно" : "Доходы нашего государства уменьшились. После того, как был введен налог на воздух, вы стали меньше дышать! Это возмутительно! Кроме того вводится новый налог на осадки. За обыкновенный дождь – 100 лир. За проливной дождь – 200 лир. С громом и молнией – 300 лир".

Але ж ви знаєте, чим закінчилася казка про Чіполліно для тих, хто ці податки запроваджував. Так само ще свіжа у пам'яті історія про Януковича та яйце. Імовірно, після запровадження нового "податку на яйця" вона матиме своє продовження.

Єгор Чечеринда, головний редактор телепрограми "Вечір з Миколою Княжицьким" на каналі ТВі

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

"Генератор накрився! Я спокійна, як удав". Блекаути і справжній закон Мерфі, який ми відкрили в собі

Протидія дронам і комплексу національної меншовартості

Час перевірити свій софт

Пам'ятаємо Голодомор – геноцид українців триває

Голодомор як частина геноциду: чому про нього варто говорити не так, як ми звикли

Час Трампа чи стрибок історії?