Коли політичне підміняється особистим
В Україні немає політики як такої.
Адже політика – це публічний процес, який відбувається на основі взаємоузгодження інтересів різних соціальних груп, що становлять суспільство, і ґрунтується на загальноприйнятих у суспільстві цілях і цінностях. Відтак головними характеристиками політики мають бути відкритість, колегіальність, конкурентність та загальність, у сенсі відношення процесів до всього суспільства, а не окремих особистостей.
Натомість українська політика – якщо цей термін у окресленому розумінні можна застосовувати до України – є цілком особистісною.
Вона побудована на приватних інтересах, міжособистісних стосунках і індивідуальних цілях і цінностях. Замість конкурентності ж – відкритої публічної боротьби – маємо підкилимні інтриги. Тобто політичні рішення народжуються не в публічному діалозі, а через приватні стосунки й домовленості.
Отже, в українській політиці міжособистісне повністю домінує над насправді політичним.
Аби переконатися у вірності цієї гіпотези, достатньо подивитися на логіку формування президентського оточення й призначення людей на вищі керівні посади в державі.
Віктор Янукович не оточує себе фахівцями й професіоналами – попри те, що ця теза є розповсюдженою в агітаційному дискурсі регіоналів. Він оточує себе винятково особисто відданими людьми, з якими йому комфортно працюється, і з якими він почувається зручно.
"Зручно" – як людина, приватна особа, а не як політик і приватний діяч. Це або рідні по крові люди, або особисті друзі, або особисті "слуги" – ті, хто своїм піднесенням повністю зобов'язані особисто Януковичу чи його Сім'ї.
Таку логіку формування президентського оточення чудово ілюструють навіть останні призначення – Калінін і Саламатін, Хорошковський які ніколи б не обійняли такий стратегічних посад без особистої волі Януковича.
Проте за логікою особистої відданості й особистого комфорту в спілкуванні та роботі здійснює призначення не лише президент. Це є й в уряді, і на більш низьких владних щаблях.
Недаремно Микола Азаров так тримався за Федора Ярошенка на посаді міністра фінансів. Тут справа не лише в тому, що Ярошенко був останньою прем'єрською людиною в уряді, і не лише в тому, що мінфін – стратегічний форпост для будь-якого керівника кабміну. Просто з Ярошенком Азарову було ще й особисто комфортно. Адже перший вписувався у вертикально-адміністративну логіку мислення й стиль керівництва останнього, коли накази не обговорюються й не піддаються сумніву, а лише сліпо й слухняно виконуються.
Міжособистісне, втім, домінує не лише в політиці, а й в економіці й у сфері так званого громадянського суспільства.
Так, бізнесмени мислять формулами особистого прибутку й приватної вигоди, а не парадигмами стратегічної економічної політики.
У свою чергу, громадянське суспільство не мислить загальними інтересами. Метою існування численних громадських організації здебільшого є не суспільний інтерес, а отримання грантів під надумані "проекти". Тобто й тут, зрештою, реалізовується особистий, приватний інтерес засновників і власників цих ГО, а не загально важливі для громадян завдання, які б поділялися якщо не національному рівні, то хоча б на рівні великих соціальних груп.
До речі, саме в приватності або, у крайньому разі, вузькій корпоративності інтересів, цілей і завдань криється причина того, чому громадянське суспільство щоразу зазнавало поразки у відносинах із владою. Обмеженість особистим або вузькогруповим призвела до поразки і Податковий майдан, і чорнобильців, і афганців.
У підсумку в українських реаліях міжособистісне повністю підміняє й заміщує собою політичне.
І в цьому наша трагедія.
Адже саме через це, замість солідарного й консолідованого суспільства із чітко визначеними інтересами та цілями, ми маємо зразок осучасненого феодалізму, де країна поділена на негласні удільні князівства, а суспільство вкрай атомізоване й розрізнене.
Саме тому ми стоїмо на геополітичному роздоріжжі з нереформованою економікою, неприпустимо низьким рівнем соціальних стандартів і без чіткого уявлення про стратегічних напрямок не те що розвитку, а навіть просто руху.
І саме тому в політиці замість відповідального діалогу й рішень на основі суспільно запиту – ми маємо порожні обіцянки, за якими ховається жага влади з метою особистого збагачення.
І так буде доти, доки особисте не відійде на другий план, нарешті поступившись місцем для насправді політичного й загальносуспільного.
Олексій Краснопьоров, політолог, консалтингова агенція Concept GRoup, спеціально для УП