Нова українська мода і чергові українські вибори

Маю приятеля, що мотає вже п'ятнадцятий рік заробітчанства на Заході. Життя марудне, одноманітне, хочеться змін, хочеться додому, зате капшук потроху важчає й... перетворюється на якір.

Поривання вернутися в нього тепер – просто ностальгічний сум. А чемоданний настрій виникає тільки в пору найбільших в Україні подій, потрясінь і змін – усяких там виборів, політичних скандалів та здачі національних інтересів. Тоді він упевнений, що його присутності там гень як требе. Цей настрій він виголошує за чаркою, а приятелі над ним лише підсміюються, загинають пальці перед його очима щоб не збитися – скільки разів він уже купував квиток в Україну, в один бік, який потім здавав.

Останнього разу він дивився на ті пальці й загадково посміхався. Говорив, що там скоро буде по-іншому, не так як за останні роки, які загнали цю країну в найнепристойніші рейтинги. Він повідав свій секрет лише за третьою чаркою, коли тема вже вислизала й перекочувала на спорт для якого всі й зібралися – чекали на бій старшого Кличка.

Він сказав, що в Україні стає модно бути чесним...

Ми змовкли від почутого. Мені одразу подумалося про всяких "колядників," "підрахуїв," міліціянтів на Porsche Cayenne, повій-злодюжок, авторів не ними писаних книжок, і всякої іншої шушери, що її так багато по українських містечкових базарах.

Кажуть що при владі такі також є...

Стає модно бути чесним? Невже?

Тим часом близився бій Кличко-Чисора, чувся бадьорий коментар якогось спортивного аналітика про те, що Віталій Кличко зробив перерву в політичній діяльності, щоб підготуватися до бою... Чи навпаки, що він робить перерву в спортивній діяльності заради політичних боїв. Щось таке. За новою балачкою я добре не розчув.

Але сам бій уже дивився неуважно. Саме тоді мені спало на думку, що мій приятель, може, не такий уже неправий.

В Україні таки починається мода на чесність, чи щось подібне на чесність. І втілення цієї моди зараз попадає своїми першими джебами в пику хамовитого зимбабвійського британця на рингу в Мюнхені.

Зростаюча популярність Кличка як політика – не від його спортивної величини. Причина цієї популярності в іншому: в цілком раціональному припущенні, що ця людина, цей велет – не підведе, не збреше, не скривдить, не розчарує. Його партія одна з не багатьох, що має чітку ідеологію, і рідко марнословить про нагодовування бідних чи про негайне покращення. Та потенційні виборці УДАРУ цього навіть не усвідомлюють. Їм цього не треба.

Вони лише хочуть, щоб їх віру не зрадили.

Це й усе.

Розчарування помаранчевими лідерами повернулося неабияким еволюційним поступом у душі українського виборця. Його вже важче надурити чи вселити примарну надію. Зросла частка тих, кому до лампочки політичні кольори – ті, хто під ними ходять, усе одне одним миром мазані.

Але ці виборці – не противсіхи. Ці люди й далі готові грати із владою в репрезентативну демократію, бо розуміють, що іншої гри все одне немає. Вони лиш хочуть, щоб правила були зрозумілі, прозорі й однакові для обох сторін.

Або хоча б щоб ці правила були.

В Україну лише тепер заходить електоральний прагматизм західного ґатунку. Це те, що мій стужилий за батьківщиною приятель називає "чесністю". Із цим прагматизмом він прожив останні п'ятнадцять років. Його він хоче пересадити разом із собою в Україну. Ця чесність, на його думку, замістить втому його одноплемінників від безконечного шулерства, оббріхування, крючкотворства, зради, розбещеної візантійщини.

Хоч насправді такий прагматизм має мало спільного з такими умовними моральними нормами, як чесність або щирість. Цей прагматизм – лише очікування того, що політик здебільшого робитиме те, що обіцяє. Що він дотримуватиметься певних правил. Ось ця межа, яку я не перейду – а отже, ти, виборцю, маєш уяву, як і де ми з тобою граємо. Ти можеш планувати свою гру, а я свою.

Сучасний український політик не такий. Він із виборчими обіцянками та їхнім утіленням може зробити стільки різних піруетів, що ні виборець, ні часом і сам політик не знає, де він сяде й коли. Лук'янівське СІЗО лише один із варіантів.

Ці дурнуваті змагання в регулярне кидалово заради цьогохвилинної вигоди руйнують усяку раціональну нагоду спланувати стосунок із політиком наперед.

Такий політик із білого легко намалює чорне – і звинуватить вас у кольоровій сліпоті. Він знайде пояснення своїй зраді заплутаною правничою логікою – і розкаже вам, що така логіка і є здоровий глузд. Біда в тому, що ця поведінка видає стільки можливих комбінацій у політичній грі, що тоді ніхто не знає, куди ця гра може завести.

Себто, виборець точно знає, що його вона заведе в нікуди.

У цьому контексті парадигма "чесний це добре, а нечесний ні" – це, як кажуть американці, is a bunch of baloney.

Тут ідеться не про моральний імператив, а про банальну прогнозованість. Бо коли ти знаєш, що політик поступить по відношенню до тебе нечесно, то тобі годилося б знати й інші деталі – у чому саме він тебе обдурить, коли, і як часто. А це вже складно. Бо постійних брехунів не буває. Є побріхувачі. Усі ми такі є. Та більшість із нас люблять чесність чи щирість в інших людях – тому що вона не ускладнює сприйняття цих людей і наші стосунки з ними. Більшість наших сучасників, принаймні на Заході, обирають те, що є простим, легко зрозумілим.

Оце ця мода – до простоти, зрозумілості, щирості, яка, мені здається, нарешті приходить в Україну.

Пригадую, ще зовсім недавно українці захоплювалися всякими різними гігантами мислі, які вміли пройти поміж краплями дощу, перехитрити супротивника, запланувати на багато ходів наперед, зіграти блискучу політичну партію.

Українці – одна з найбільш освічених націй на землі, вони люблять інтелектуальні вправи. Не знаю як тепер, а колись у парку Шевченка в Києві багато таких рубалися в шахи на гроші – від малозаробляючих інженерів до зовсім незаробляючих пенсіонерів та бомжів. Такого я більше не бачив ніде.

Українці люблять інтелектуальні виклики. Вони люблять думати. І за вдало проведену політичну операцію в межах своєї ідеології вони прощали своїм лідерам усе. Нещирість – у тому числі.

Тепер вони хотітимуть від своїх поводирів передовсім простоти й відвертості. Не можна прорахувати всіх можливих ходів у безконечних іграх цієї візантійщини, бо це на шахова гра, тут значно більше невідомого.

А виборці хочуть певності.

Вони хочуть бути щасливими, ростити дітей і ходити на виборчі дільниці.

Ті, що голосуватимуть за Кличка, можуть дозволити собі вірити йому, не лише тому що він ще не зраджував сподівань своїх виборців, і що він заробляє собі на життя чесно – працею, не корупцією. Вони напевне також розуміють, що обставини, у яких він формувався як людина, є унікальними для українського політика. Ці обставини – спортивна кар'єра боксера й тривале перебування на Заході.

З боксом усе зрозуміло – чіткі правила, запит на шляхетність, важка стигма переможця в нечесному бою. Що ж до перебування на Заході, то давно помітив, що, принаймні в англомовній частині того Заходу, ставлення до всякого роду крутіїв і негідників набагато більш нетерпиме ніж в Україні. Як казав один мій американський приятель, It ain't easy being an asshole here, коли тлумився над одним таким, що видумав свою релігійну течію задля липової благодійності. "Ісус тебе, звичайно, любить," казав мій приятель йому просто у вічі, "але всі інші думають, що ти лайно".

Американці дуже простодушний і прямолінійний народ, щоб там не говорили про подвійні стандарти їх зовнішньої політики. Вони звикли до чіткості і ясності в стосунках і поміж собою, і зі своїми обранцями – тому криводушити обходиться дорого американським конгресменам чи місцевій політичній еліти. Виборці рідко прощають фліп-флоперів, що часто міняють думку чи табори.

Подивіться, як нелегко Мітові Ромні, одному з найбільш електабельних республіканських кандидатів у теперішніх праймеріз, через його колишню нібито зміну поглядів, яка ось навіть породила свіжий анекдот: "Заходить до бару консерватор, ліберал і незалежний. Бармен каже: "Добридень пане Ромні". А висловлювання цієї агітаторки на підтримку Міта Ромні щодо "послідовності" кандидата взагалі стали хітом для циніків.

В Україні завжди було катма щирих, прогнозованих, послідовних політиків, тому що на них не було серйозного запиту. Інші чинники завжди переважали – ідеологія, мова, орієнтація на Росію чи на Захід тощо.

Тепер з'являється нова мода. Мода на прямолінійність, відкритість, "чесність."

Цю моду варто всіляко підтримувати. Вона може вилитися в найбільшу соціальну зміну за всі 20 років цієї держави. Хоч це й не легка справа – знайти й просувати щирих лідерів. Бо казав колись один дотепник про щирість – якщо ти вмієш її вдавати, значить ти її осягнув.

Думаю, що на наступних виборах об'єднана опозиція повинна найперше захистити вибір тих, хто вже ніколи не повірить в ідеології. Лише в людяність. Здається, опозиція це й намагається робити.

Дай їм Бог.

А Кличко минулої суботи був, як завжди, послідовний і прогнозований. Вів бій, не втрачаючи голови, методично й чисто, розумів, що перед ним свіжіший і можливо навіть фізично сильніший опонент. Дуже втомлений, шкодував на камеру що не було нокауту. Але технічна перевага українця була беззаперечною.

Таким, здається, і був перед боєм консенсус аналітиків.

Олексій Опанасюк, спеціально для УП