Про силу духу, Печерський Майдан і віру в Батьківщину
Ми ідемо по життю і без духу, й без вогню,
Загубивши той народ, що тобі сутність дав.
Та з розверзнених могил воскресають, повні сил,
Йдуть до нас на бій зі злом герої-воїни.
Он Зелений із небес дві дивізії веде,
Чучупаки у Яру карають ворога,
Юна Саша зі Струком і Гальчевський із Божком,
Триста ангелів-братів Чорного Ворона, –
Вони вертаються!
Ми мусим жити і боротися й за них.
Людське тіло починає старіти після 26-ти років. Людський розум, цей вінець Божого задуму й еволюції, ще тендітніший: пік розвитку нашого мозку настає у 22-річному віці.
Накопичення досвіду, знань і умінь, вдосконалення методики мислення зміцнюють наш розум, але все ж після 39-ти років навіть вони не здатні компенсувати старіння мозку.
Однак є в людині ще один ресурс, непідвладний часу, ще одна нестаріюча сила, яка заряджає нас енергією творення й міццю в борні, яка возносить людину з натовпу-"насєлєнія" в сонм обраних, – сила духу.
Хороші книги, добрі пісні і вірші – найкращі тренажери духу. А найкращим його генератором є пам’ять про героїв.
Герої дійсно не вмирають. Вони возносяться в нашу пам’ять, продовжуючи в ній своє життя й боротьбу, подвоюючи силу й мудрість того, на кого зійшла благодать потреби в цій пам’яті.
Ми продовжуємо боротьбу тих, хто боровся за Україну в 20-му сторіччі, проти "байстрюків катів осатанілих" 21-го.
Десь такі слова найчастіше говорив я активістам Печерського Майдану – патріотам з усіх українських земель, які на цьому клаптику свободи й непокори злу продовжують боротьбу. Не тільки за Юлю, Юру чи інших політв’язнів. За вільну і чесну Україну!
Давно вже хочу написати про це драматичне і яскраве явище новітньої української історії, в яке доля подарувала мені честь вкласти чимало сил і душі.
Печерському Майдану минуло півроку. Він став унікальним не тільки своєю тривалістю.
Про такі речі, братове, треба писати нам. Бо сексоти напишуть неодмінно "по-своєму". А диверсанти від історії потім скажуть, що так і було…
З перших днів у наметовому містечку біля "Печерного суду" ми придбали (подяка Сергію Пашинському!) й обладнали виставку "Народна війна" – 29 плакатів про національно-визвольну війну українства 1917-32 років. Згодом другу – "УПА, історія нескорених", яку презентував автор В’ятрович.
Поміж цих двох рядів плакатів утворився особливий духовний простір: отамани Холодного Яру на старих фото перегукувалися з командирами-бандерівцями Волині, 16-літня радомишльська отаманша Маруся (Саша Соколовська), гарцюючи на коні, усміхалася земляку-поліщуку Бульбі-Боровцю, а молодий Коновалець з 1918 року дивився на себе у 1938-му…
І всі разом вони, герої борні за Україну, благословляли нас, а також сотні киян, які щодня проходили в цьому просторі духу. Ці велети зараз актуальніші від усіх тігіпків, чечетових, богословських вкупі з багатьма "ніби опозиціонерами" і так далі, помноженими на сто.
Скажу вам, друзі, що злорадні плітки деяких люмпен-блогерів про "Юлефанів" є вельми перебільшеними. Ці близько 200 днів спілкування з героями Печерського Майдану в різноманітно-екстремальних умовах (від садистських децибелів калашникових до сутичок зі ЗМОПом) не могли не зробити корективи у сприйнятті деяких речей.
Загострене відчуття справедливості, непокора злу і готовність щось робити для загального – ось ті "ненормальні" риси, які в нашому ненормально лінивому суспільстві роблять цих людей "ненормальними".
А коли вони підходили до мікрофона, то часто і маститі депутати захоплювалися рівнем мислення цих "фанатів". Знаєте, до речі, скільки таких виступів було за цей час? – Понад 3 тисячі!
Чи платили їм? Ще б пак! На цьому варто зупинитися окремо. Я особисто подарував героям Печерського Майдану понад 5 тисяч патріотичних книг (найбільше, звісно, своїх "Людина і нація" і "Волинянин" Ярослава Федорчука, а також відомі супер-книги "Чорний ворон", "Холодний Яр", "Чорні запорожці" та багато інших).
На сцені біля Печерського суду виступили понад 80 бардів, ансамблів, поетів. Ми щоденно демонстрували там десятки художніх і документальних фільмів про боротьбу українців за волю (від "Отаман Зелений", фільмів про УПА до "Революція на граніті" і фільмів про Помаранчеву революцію).
Наш табір освятили своїми виступами герої-дисиденти Василь Овсієнко, Богдан Горинь, Юрій Гнаткевич… Були в нас Василь Шкляр, Роман Коваль, Тарас Петриненко, Наталія Осьмак, Олександр Муратов, Тарас Компаніченко, Тарас Силенко…
Тут увесь час лунали записи повстанських, стрілецьких та інших патріотичних пісень.
За півроку на цьому клаптику непокори владній орді побували десятки тисяч людей зі всієї України – від депутатів і функціонерів різних рівнів до студентів та пенсіонерів. І якщо навіть сюди й потрапляв хтось "вузькопрофільно-фанатним", то ставав тут повноцінним патріотом України.
Ні, це не перебільшення, не пафос і не "понти". Просто я бачив очі цих запоріжців, дніпропетровців (до-речі, – найактивніших в таборі), донбасівців і херсонців, коли вони співали наш Гімн.
Або ж коли після презентації чергового фільму чи книги про боротьбу за Україну я читав їм дещо підкорегований вірш за Симоненком, який став своєрідним девізом-клятвою-молитвою борців Печерського Майдану:
О земле жорстока й мила, ковтнула ти їхні дні –
Усе, що вони любили, віддай долюбить мені!
Усе, що вони не домріяли у чорному ґвалті боїв,
Хай клекотом і завіями ввірветься в думки мої!
Вслухайтеся, земле і небо, у рокіт страждань моїх –
Живім не лише за себе, ми мусимо жити й за них.
І хто не бачив, як ці люди хором повторяли останній рядок цього вірша…, – просто прийдіть до них і подивіться самі!
Тому я переконаний, що енергетично-ідеологічний імпульс Печерського Майдану неодмінно прискорить рух вперед не тільки цієї когорти патріотів, а і всієї нації.
Не можу не висловити щиру повагу керівникам, політикам, які ініціювали або підтримали всі ідеї, щоб це місце на Хрещатику стало не вузькопартійним проектом, а загальнонародним вічем (перш за все, Олександру Турчинову і Юрію Одарченку). Вони показали себе воістину державними діячами.
Звичайно, ми можемо докоряти, чому Печерський Майдан не став таким, як Помаранчевий. Чому там не було того чи іншого. Чому хтось у комусь розчарувався, а хтось повірив, що злізши одного разу у 2004-му зі своєї хохляцької печі на Майдан, він довічно зобов’язав долю платити йому по векселю.
Просто чекати свого омріяного ідеального "нового Вашингтона" можна ще не одне покоління. Можна й не дочекатися.
Бо на цій землі, братове, ще дуже довго не буде ладу.
І боротьби за щасливу Україну вистачить ще нашим дітям і внукам. Тому треба не чекати і зітхати, а дерзати, де тільки можна. На роботі і у відпустці. Вдома і в гостях.
І отримувати від цього задоволення! Саме так і тільки так! Хочу наголосити і порадити кожному з нас: несімо свою місію не як тяжкий хрест, а як джерело кайфу від цього драйву! Бо тільки так можна перемогти.
Тяжкий гріх самогубства людини можна вчинити по-різному. Нації ж чинять гріх самогубства лиш одним способом – лінивим самозабуттям.
Кожного з нас Господь колись запитає: "А що ти зробив для порятунку свого народу від самогубства через самозабуття?".
Дай Боже, братове, щоб нам тоді було про що з Ним поговорити…
Хай же кров героїв цих стане духом душ і сил,
Перекуй свій дрім у драйв дерзання нації.
Бо з розверзнених могил воскресають, повні сил,
Йдуть до нас на бій зі злом герої-воїни, –
Вони вертаються!
Ми мусим жити і боротися й за них.
За свободу дух героїв нас веде,
За свободу, ми не зрадимо тебе,
За свободу, або смерть в лихім бою,
За свободу України і твою!
Володимир Гонський, для УП
