Радикальний підхід до опозиції – зробити так, щоб її боялись

Кожного разу, коли я читаю чергову статтю про "беззубість" опозиції, що, нібито, не здатна на радикальні дії, я пригадую дві розмови.

Перша відбулася кілька років тому у затишному офісі на Печерську, де кілька поважних і відомих політтехнологів пригадували свої поразки і перемоги за останні роки. Треба сказати, що хоч я ніколи й не бачив себе у цій професії, мене завжди захоплювали неординарні рішення складних політичних проблем. Тому старших товаришів я слухав з превеликим інтересом.

Мова йшла про відомі події 2001 року, коли завдяки акції "Україна без Кучми" опозиція знову повірила в свої сили після принизливої поразки на виборах 1999 року. Ще більш загрозливим для влади було те, що серед морозної зими на нібито безперспективний, але щирий протест піднялися молоді люди, не об'єднані у жодну політичну партію.

Моделювання показувало, що з настанням тепла ситуація ризикувала вийти із під контролю. Тим більше, що президент, який опинився у справжній міжнародній ізоляції, не міг собі дозволити силового розгону акцій мирних протесту.

Саме тоді, за словами моїх співбесідників, і виникла блискуча ідея розгону у відповідь на радикальні силові дії опозиції. Я не знаю подробиць організації акції 9 березня і припускаю, що багато учасників були використані наосліп.

Але сценарій був розроблений саме політтехнологами. Метою було - залякати громадськість і одночасно підірвати підтримку тих молодих людей, які наважились на прямий опір президенту.

В день, коли організована колона справжніх щирих патріотів України, обурених вбивством журналіста Гонгадзе, кинулася на штурм Беркуту перед адміністрацією президента, цим героям співчувала замало не вся країна.

Однак, протягом наступних тижнів постійні повтори телевізійних кадрів оскаженілих облич, вигуків, кидання металевої огорожі, закривавлених голів, зламаних рук – все це отримало зовсім інший ефект.

Спочатку, ще вчора найрадикальніші прихильники активних дій опозиції, якось тихо і непомітно "сповзли в глибокий Інтернет". Допити і арешти вирвали найбільш активних організаторів акцій. Але найголовніше, в загальній кількості виборці стали обережніше ставитись до опозиції, яку почали вважати занадто радикальною.

Тим самим напередодні виборів 2002 року влада отримала шанс для маневру, заводячи до електорального простору центристські партії-сателіти, що прямо нібито не були пов'язані з владою.

Політтехнологи святкували справжню перемогу, а опозиція ще півроку не могла зібрати жодного великого мітингу в Києві. Люди співчували, але просто не йшли на відкритий протест…

Друга розмова трапилась з першими "тушками", які побігли до влади в 2006 році - тими самими людьми, чий перехід зробив можливим оголошення дострокових перевиборів Верховної Ради.

Мене цікавив внутрішній мотив однопартійців, декого з них я знав десятки років, які наважилися піти на політичне самознищення. Це була важка і довга розмова тет-а-тет, люди не грали на публіку, тому їхнім словам можна було довіряти.

Звичайно ж головним мотивом зради були амбіції. Їм здавалося замало влади, замало впливу і замало грошей. Виправдати їхній вчинок неможливо, але мене цікавило - що дало поштовх до їхньої деградації. Як це не дивно, обоє, не змовляючись, назвали акцію, яку багато з нас вважали успішною і ефективною – блокування електрощитової парламенту.

Логіка їхнього обурення була достатньо проста. Ці хлопці були одними з найактивніших учасників блокування, але насправді вони не підтримували такий спосіб дій. "Я маю дві вищі освіти і блискуче володію англійською мовою", - пояснював мені один, - "Ти маєш зрозуміти, я обирався щоб удосконалювати законодавство, а не для того щоб бути бойовиком". Слова були щирі.

Цей чоловік і справді був автором чималої кількості законопроектів і обрання до Верховної Ради не вирішувало його матеріальних чи квартирних проблем – в нього і так були набагато вищі доходи і престижне житло. Він був просто не готовий перетворювати парламент країни на другорядний спортзал.

Звичайно можна і треба задавати питання, чи потрібні нам такі народні обранці. Однак на протилежному полюсі – фізично витривалі борці, штангісти, водії і, кажуть, навіть масажисти. Вони фанатично віддані лідеру. Вони вміють правильно робити захват і, наприклад, бити головою Олеся Донія до отримання струсу мозку.

Не вміють, а точніше не хочуть вони іншого – проводити розгляд законопроектів за повною, а не скороченою процедурою. Не хочуть шукати юридичних аргументи для переконування колег. Не хочуть враховувати наслідки прийняття нового закону і узгоджувати його з іншим законодавством, через що юридично-експертне управління Верховної Ради висловлює протест щодо значної кількості законопроектів.

А, може, справді - навіщо Україні ті юристи та інтелігенти? Оберемо фізично витривалих бійців з товстими шиями і лютим поглядом, що викликає жах у ворогів?

Проблема в тому, що обрати таких неможливо – не дозволить розум української нації.

Скільки б статей про "беззубість" опозиції не виходило на шпальти газет, більшість виборців не підтримують радикалізм. Навіть щирий радикалізм з патріотичних мотивів.

Власне це не є секретом і для команди політтехнологів, яка зараз обслуговує діючу владу. Владу, що стрімко втрачає підтримку людей у базових для неї регіонах Сходу країни.

Ефективний спосіб відволікти виборців від падіння рівня життя – залякати їх, переключити увагу на інстинкт самозбереження, що об'єднує всіх. І чим більше буде падіння довіри, тим більше попит у владних коридорах на подібні сценарії.

Для того щоб запустити такі сценарії, потрібен певний інформаційний фон. Уявний попит на радикальні силові дії. Тому частина статей виникають в результаті розмов або з подачі одіозних "журналістів", що давно ходять як на роботу на розмови з людьми, що спонсорують їхню діяльність.

Інших використовують наосліп, експлуатуючи молодість, загострене почуття справедливості й бажання негайних радикальних дій.

Головне - розуміти і пам'ятати, кому потрібні в Україні такі сценарії…

У випадку ж, коли опозиція не скотиться в радикалізм, і в неї залишиться підтримка більшості громадян, владі завжди може допомогти мобілізована "радикальними" статтями у ЗМІ колона противсіхів.

Єдине, чого я бажаю - журналістам, які докладуть до цього руку, треба чітко усвідомлювати наслідки своїх дій.

Віктор Уколов, народний депутат України від БЮТ