Чи може Україна успішно розвиватися без геополітичної інтеграції?

Україна наразі знаходиться в ризикованому положенні, адже вона не входить у якусь велику структуру безпеки. І це недобре.

Так, Україна найбільша європейська країна – але це мало що значить у теперішній міжнародній політиці. Щоб країна була самостійним гравцем і центром прийняття геополітичних рішень, вона повинна мати більш сучасну економіку, більш розвинену інфраструктуру, більше природних ресурсів.

Україна цього не має, і не може цього швидко створити.

Україна – це не Китай, США чи Індія, вона не має такої кількості населення, як ці країни. Можна впустити ще декілька мільйонів іммігрантів, але за таких умов усе одне країна не зможе створити свою геополітичну сферу.

Наразі всі країни інтегруються. Навіть та ж-таки Німеччина, яка має понад 80 мільйонів населення й більш розвинену економіку, ніж Україна – але вона інтегрована в ЄС, НАТО й низку інших структур.

Проблема України, що вона знаходиться на межі двох просторів. Люди тут занадто заняті грою то з Росією, то з Європою чи США.

Було б розумніше займатися справжніми внутрішніми проблемами, ніж виборами, питаннями мови, культури. Це відволікає людей від проблем, які є головними в даному випадку.

Є горезвісний сценарій розколу країни. Його обговорюють уже 20 років, але декілька останніх років він став більш реалістичнішим. Сценарій не ймовірний, але популярність такої партії як "Свобода" на Заході, і претензії Росії на вступ України до Євразійського союзу – це нові факти, які насторожують. Вони стимулюють Україну до розпаду, за якого Схід залюбки приєднається до Євразійського союзу, а Захід країни буде протестувати й залишиться один чи вирішить інтегруватись до ЄС.

Європа більш природній партнер України в тому плані, що остання за своїм розміром і розташуванням підійшла б Європі. Але з Європою для України є проблема в тому, що навіть для підписання Угоди про асоціацію мають бути дотримані вимоги. На даний момент немає перспектив для підписання, а тим більше ратифікації цього документу.

Ще одним негативним фактором є те, що в Європі немає готовності дати однозначну відповідь Україні на перспективи. В ЄС є країни, що підтримують майбутнє членство України в Євросоюзі, але є й такі, що виступають проти перспективи членства.

За європейську перспективу України серед великих країн виступає вже досить довго Великобританія. Подібну позицію підтримують країни Східної Європи, зокрема, Польща.

Нажаль, Німеччина й Франція більш скептично відносяться до євроінтеграції України. У цих країнах бачать, що в Україні є серйозні проблеми: це недемократична й відстала країна. Вони досить обтяжені переварюванням нових країн-членів Євросоюзу. Додайте вплив бажання Туреччини приєднатись до ЄС. Поки в Європі не вирішать питання з Туреччиною – питання євроінтеграції України також буде відкритим.

В Україні політики не розуміють європейський механізм прийняття рішень. Процес євроінтеграції – це не так, що збираються політики й кажуть: а давайте створимо європейську федеральну державу – Сполучені Штати Європи. Перш за все, це маленькі кроки. Як, наприклад, підписання Угоди про асоціацію та входження в Зону вільної торгівлі з Європою.

Україна наразі, на жаль, нічим не зв'язана з Європейським союзом.

Варіант багатовекторної політики – не сценарій, а раціоналізація невизначеності політичного керівництва. Це вже триває 20 років і ні до чого доброго не привело.

На початку 90-х Україна мало чим відрізнялась від Польщі. Але тепер – це дві різні країни. Таке становище пов'язано з тим, що Україна в себе займалась багатовекторністю, а Польща впевнено рухалась в Європу.

Уже пройшов час такої політики. Україні потрібно визначитись. "Багатовекторну" політику можуть дозволити великі країни світу, як Китай чи США, але Україна не має для цього схожої ресурсної бази.

Українці – це своєрідний народ, але всі інші народи також своєрідні. Якщо подивитись на країни-члени ЄС, то побачимо, що там досить різні народи, зі своїм характером і менталітетом. Греки й шведи, італійці й шотландці – це зовсім різні люди. Українці – це один із багатьох європейських народів, у якого, як і в інших, є свій індивідуальний менталітет. Культурні складові не мають важливого значення в даній проблемі, їх важливість дещо перебільшена.

Якщо буде обрано євроінтеграцію, то на Заході це буде позитивно сприйнято й матиме ефект. Але Росія оцінить негативно. До цього потрібно бути готовим.

Сьогодні Україна знов проводить багатовекторну політику – однак Росія все одне не йде на компроміс у газових питаннях.

Що би втратила Україна, якби сказала, що вона йде в НАТО і ЄС? Тиск із боку Росії? Але вона й зараз знаходиться під тиском... Україна платить за газ майже в два рази більше ніж Німеччина. Росія в будь-якому випадку буде тиснути.

Що стосується Євразійського союзу, то там має місце структурна проблема. Вона полягає в тому, що Російська Федерація має більше ресурсів, ніж інші члени цього об'єднання разом узяті. Відповідно, буде колосальний дисбаланс і явне домінування Росії. Це взагалі була химерна ідея – створення такого союзу. Він може існувати лише у вигляді російської імперії, а із цим явищем Україна вже мала досвід і знає, що це таке.

Україна занадто слабка, щоби бути наодинці в сучасному світі. Вона має обов'язково інтегруватись до певної міри й із Росією. Але в першу чергу – з європейськими структурами.

Очевидний шлях і геополітичний вибір – це наближення й у кінцевому підсумку вступ до Європейського союзу. Європа зацікавлена в тому, щоб Україна була стабільною й розвиненою державою, щоб вона не була джерелом напруги й дестабілізації. Україна має стати членом НАТО, щоб вирішити свою проблему безпеки.

Процес інтеграції України в ці структури займе ще декілька років, а може й десятиліть, але в кінцевому підсумку вона має стати членом даних об'єднань.

Саме життя підштовхує Україну до цієї інтеграції.

На Сході для України немає перспективних структур для інтеграції в принципі.

Європейський союз і НАТО – це єдина можливість вписатися в якийсь геополітичний блок.

Андреас Умланд, кандидат політичних та історичних наук, доцент кафедри політології Києво-Могилянської Академії, редактор книжкової серії "Радянська та пострадянська політика і суспільство", спеціально для УП