Нам потрібна не перемога опозиції, а здатності до самоорганізації та об’єднання

Почну з цитатки, об котру нещодавно спотикнувся в одній статті з претензіями на аналітичність:

"Стратегії боротьби з теперішньою провладною квазіелітою можна умовно поділити на дві групи. У першому випадку – це революційний підхід, що передбачає прихід до влади законним способом якісно нових політичних сил.

У другому випадку – це еволюційний підхід, або повернення до "корита" так званої "головної" опозиції країни, яка в майбутньому буде замінена на новітніх здорових представників".

І дідько б з ним аби щось подібне накалякав якийсь слюсар-інтелігент Полєсов. Але ж це неподобство наваяв цілий аспірант одного із найповажніших вітчизняних вишів. У зв’язку із чим у мене виникає одне питання і одна констатація факту:

І чому їх тільки вчать у тій бурсі? Та. Як все занедбано!

Пояснюю.

Прихід до влади революційним шляхом в законний спосіб апріорі неможливий. Це нонсенс. Історія не відає випадків коли б системні революції здійснювались відповідно до діючих на момент заворушення законів.

Навіть помаранчеве непорозуміння, яке багато-хто помилково означає революцією, і те супроводжувалось порушеннями діючого на той час законодавства. Згадайте хоча би антиконституційний третій тур президентських виборів, котрий аж ніяк не передбачався діючим на той час Основним законом.

А чому помаранчеве непорозуміння? Та тому що будь-яка системна революція аби бути такою мусить передбачати як мінімум три речі: якісну зміну політеліт, злам старої системи влади та започаткування суспільно-політичних та економічних перетворень задля розбудови нової системи влади.

А після помаранчевих подій 2004-05 років нічого подібного не трапилось.

Тепер щодо еволюційного шляху. У нашому випадку, треба так розуміти еволюціоністів, це якісне і поступове перезавантаження існуючої старої політеліти на нову через вибори.

А вже нова політеліта буцімто почне проводити так звані системні реформи, котрі кінцево приведуть Україну до едему демократії, прав і свобод особи та громадянського суспільства.

Ну, те, що подібна концепція не спрацьовує в Україні свідчить 20-річний досвід її незалежності. Розглянемо хоча би "еволюційний підхід" меткого аспіранта. Він ґрунтується на двох дуже сумнівних припущеннях-твердженнях.

Перше – "повернення до "корита" так званої "головної" опозиції країни".

Друге – заміна цієї "повернутої" опозиції на якихось "новітніх здорових представників".

Під "головною" опозицією, я так розумію, мається на увазі "апазіція імені ЮВТ". Але самотужки вона до "корита" навряд чи повернеться. З якого такого дива?

Ось , наприклад як таке "диво" описав Юрій Луканов, звертаючись до Юлі та її команди:

"… єдина альтернатива, яку ви пропонуєте, це змінити банду при владі. На кого? На вас, хороших. Але ж народ усе це вже проходив і його не переконаєш пропозицією міняти шило на мило. Поясніть, чому народ має підтримувати вас, а не Януковича? Чим ви кращі від нинішнього пацана при владі?

Вам треба чітко і зрозуміло розповісти, яким чином ви будете змінювати систему. Але поки що соратники Тимошенко впарюють нам туфту під виглядом так званої "Народної реформи", яку ніхто не бачив і не знає в чому її суть".

Писане це було майже півроку тому. І що змінилось? А нічого.

Жодних нових креативних меседжів, ідей, програм, гасел. Усе одне й те саме і до нудоти набридливе, як застарілий гепатит в печінці: апеляції до інших європ; нарікання на власне "дурнувате" народонаселення, котре не розуміє і не бажає біло-сердешного щастя…

По-більшовицьки категоричне і безапеляційне несприйняття будь-якої, відмінної від власної, іншої думки; вже навіть і не смішні як гумор Петросяна обвинувачування у власних же бідах "клятих противсіхів". Ну і, звичайно ж, "Юлі-Волю!".

І, схоже, що саме із таким політтехнологічним та пропагандистсько-агітаційним багажем "Батьківщина" має наміри взяти участь у виборчих перегонах.

При чому, чим далі, тим більше люду з клепкою в голові помічають, що на словах буцімто і "Юлі-Волю!", а от насправді більшість із її оточення не дуже то й прагне бачити свою лідерку на свободі. Їм вигідніше набирати якісь некрофільсько-сумнівні рейтинги на самому факті перебування вождині за гратами, ніж бачити її на свободі.

Та й черга на вакантне допоки лідерське містечко вже вишикувалась. А ті, хто в ту чергу не втовпиться чи не прагне там товктися, дрейфують до інших опозиційних партій. Он персона Томенка вже цілком серйозно розглядається у першій локомотивній п’ятірці Фронту імені Кроллєга.

Щодо сумнівності рейтингів, то й справді останні соціологічні опитування начебто свідчать про двовідсоткову перевагу БЮТу над ПР. Що само по собі не дає підстав для радісного виплигування зі штанців.

Але я б звернув увагу на інше – справжніми лідерами опитування є не БЮТ, а "противсіхи" вкупі із "нігілістами" (тобто тими, хто вибори взагалі ігнорують), які набирають майже чверть (24,1%) опитаних.

А тому, якщо бютівські мудрагелі нічого свіженького і більш оригінального програмово-меседжевого не випродукують, то навіть відносна перемога біло-сердешних дуже і дуже сумнівна.

А мо’ об’єднана опозиція переможе?

Ну, саме словосполучення "об’єднана опозиція" сьогодні багатьма сприймається як старий і вже давно несмішний паскудний анекдот.

І навіть за найсприятливіших умов, тобто опозиційні партії перестануть інтригувати і поборювати одне одну, узгодять мажоритарщиків, а у ПР рейтинг ще підупаде, у найсміливіших прогнозах опозиція сукупно за списками набирає 130 мандатів плюс максимум 40 за мажоритарною.

А скільки з них виявляться згодом троянськими кониками чи тушкоподібними персонажами – це сам дідько відає.

Є ще, правда, розрахунки, мовляв, ПР от-от сама посиплеться. Мо’ і розпирскається на кавалки, але не раніше ніж опісля виборів. Та й очікування, що партія влади розвалиться самотужки самі по собі малопродуктивні і небезпечні.

Бо тим часом напруга в суспільстві зростає, як зростає незадоволення не лише владою, але й так званою парламентською опозицією. І якщо, не дай Боже трапиться суспільне цунамі, то зле буде усім і опозиції в тому числі.

Позаяк рівень недовіри до неї порівнянний із таким же показником щодо влади – бо будучи дзеркальним відображенням нинішнього режиму, вона, за висловом Вадима Карасьова, така ж закрита для простого люду і "є ізольованим клубом, куди вельми неохоче пускають нових людей".

Тобто виходить, що нинішню владу доведеться усувати все ж таки в революційний спосіб. Бо опозиція має мізерні шанси на перемогу в парламентських виборчих забавках.

Але уявімо собі – таки трапляється диво. І опозиція сукупно перемагає, і засланих козачків із потенційними тушканчиками в своїх лавах не має. Що зміниться?

Нічого!!!

Бо найприкріше, що суспільно-політична та економічна система влади залишиться старою, постсовковою. І будь-хто, потрапляючи в цю систему, буде змушений або грати за її правилами і кінцево, як це траплялось і раніше, морально спаплюжиться, або буде з неї вичавлений.

А жодна із більш-менш відомих опозиційних партій допоки ніяких демократичних системних змін не передбачає, і їхні лідери з цього приводу воліють мовчати в тряпочку.

Тобто, апріорі, мовчки передбачається, що у разі приходу опозиції до влади ніхто стару систему ламати не буде і нової розбудовувати не збирається.

Висновок який? Навіть, якщо тая наша опозиція і опанує владу, то змінювати її суть ніхто не збирається. Тобто, знову ж таки і нову владу вже незабаром народу доведеться прохати піти геть у силовий, тобто революційний спосіб.

І якщо у владі і з’являться "новітні здорові представники", то аж ніяк не в еволюційний та легітимний спосіб, а зовсім навпаки.

І дай Боже, аби на той час в Україні сформувалась нарешті позапарламентська опозиційна потуга, котра буде в стані, якщо не запобігти суспільно-політичному вибуху, то принаймні трансформувати його на більш-менш спрямований, керований та осмислений.

І останнє. Ще на початку грудня я вкотре висловився про нагальну необхідність гуртування морально-інтелектуальної еліти задля не лише вироблення альтернативних щодо намірів нашої влади/опозиції нових програмових ідей подальшого розвитку України чи означення майбутньої цивілізаційної ніші, але й пошуку шляхів донесення цих ідей до широкого загалу.

Аж тут надійшла звістка про створення ІГ "Першого грудня", котра об’єднала людей, більшість з яких можна сміливо віднести до моральних лідерів. І хоча особисту думку щодо завдань і цілей цієї ініціативи допоки висловив лише Мирослав Маринович, тим не менш радує сама тенденція.

Бо подібні гуртки, котрі цілком " здатні об’єднавшись стати креативним ядром нової, вже згадуваної опозиційної потуги, останнім часом ростуть як гриби опісля дощу.

І дасть Бог вже незабаром кількість трансформується в креативну, нагально затребувану, інтелектуально-організаційну якість.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Товариство "Малого Кола", для УП