Так гартувалася сталь
Суспільству потрібен новий соціальний договір. Договір, який зупинить зростання соціальної напруги, який буде дороговказом для різних верст суспільства, який буде об'єднувати не в "короткій грі", а на довгій дистанції.
Перед тим як заглядати в майбутнє, давайте спробуємо спочатку звернутися в дитинство нашої країни й подивитися, які соціальні договори були до цього часу.
Спочатку введемо поняття "соціального договору". Це коли різні верстви населення – соціальні класи – укладають мовчазний договір. Його не підписують, про нього не говорять, але для кожного прошарку населення створюють такі умови, коли всі більш-менш задоволені станом речей.
За незалежної України існувало два таких договори.
Перший був "укладений" на початку 90-х. Суть його зводилася до того, що громадяни країни закривали очі на те, як крадуться підприємства, особливо ті, які ще були в державній власності. Водночас власники підприємств закривали очі на те, що громадяни розкрадають ті самі підприємства.
За описом свідків тих подій, то був час, коли головним лейтмотивом було "хто на що гаразд". Хтось крав сумкою, хтось вагоном, а хтось – вагони... Банально, але саме так і формувався наш великий капітал.
Справедливо? Ні. Але це був час, коли так діяла більшість. Ті, хто тоді був найспритнішим, усім нам зараз добре відомі.
Минав час. Власність фіксувалася в тих чи інших руках. І кожен намагався відстояти своє, ну й при нагоді поцупити те, що досі "погано лежить".
Коли період первинного накопичення капіталу доходив кінця, нові капіталісти зрозуміли, що із заводів, окрім металобрухту, може бути якийсь толк, якщо ним управляти. Спробували – якось виходило. Але ділитися з іншими, з державою зокрема, не дуже-то й хотілося.
Паралельно в той час почав формуватися клас малих та середніх підприємців, які на залишках того, що падало зі столу "великої гри", намагалися облаштувати своє життя. Та й дух такого колись ненависного капіталізму – усе глибше просякав у голови громадян, які ставали на підприємницький шлях.
Усе це створювало передумови для виникнення для нового "соціального договору".
Другий виник на зорі 00-х, як відповідь на потребу різних соціальних класів концентрувати свій прибуток у свої руках та максимального його приховувати від очей наглядачів державної казни, читай ДПА.
Так великому бізнесу дісталися офшори, а малим і дрібним підприємствам СПД.
Напевно, буде дурістю зараз сперечатися, хто більше сховав і вивів грошей через ці інструменти, адже ціль не стоїть найти винних. Думаю, усі пам'ятають період з 2002 по 2008-й роки, коли "перло" всіх і вся, грошей було достатньо для всіх. Ні добре ні погано, при всіх податкових "дірках", Україна демонструвала чи не найкращі темпи росту ВВП у всьому світі.
Усіх усе влаштовувало!
Минав час. І, як завжди неочікуване для нас, прийшла криза.
Для наших державних мужів навіть сніг зимою кожен раз випадає неочікуване – і це в наших-то широтах. То що вже казати про якусь там "глобальну системну кризу". Та й взагалі, нам казали, що її до нас не впустять!
Криза показала, що в тому статусі, чи навіть, умовно кажучи, балансі сил, економіка існувати не може. Треба було шукати ресурси, які б і далі допомагали "оплачувати свято".
І ось тут-то виявилося, що ясно, що нічого не ясно.
Почався шквал критики на великий бізнес, який був підтриманий деякими псевдоопозиціонерами, що "все сховано в офшорах". І хоча в інших країнах грошей в офшорах, в абсолютному й відносному значенні до ВВП, явно не менше – це не спасало великий бізнес від критики. Рівно як і не відповідало на питання, де взяти гроші?
Влада й опозиція, будучи найнятими й представляючи великий капітал, відреагувала швидко, провела податкову реформу, перекрила крани для малого бізнесу.
У цей момент другий договір був успішно розірваний.
Почалося зіткнення інтересів соціальних класів. Деякі політики, які, так би мовити, відзначаються особливим коньюктуризмом, активно почали паразитувати на цьому ґрунті, кричати голосніше за інших де треба взяти гроші.
Власне, рішення ніхто не пропонує. Банально пропонується – більшості забрати в меншості те, що, як вони вважають, "по праву належить" їм. Твердження трохи сумнівне, особливо зважаючи на правила гри, на які всі погоджувалися до того.
Отже. Яким має бути новий соціальний договір? Для початку спробуємо заглянути в суть двох попередніх.
Перше, що кидається в очі – обидва побудовані на принципі "Моя хата скраю, я нічого не знаю".
У першому випадку, усі взагалі були вовками, і кожен брав під себе скільки міг. У другому – роби що хочеш, головне не заглядай до кишені іншого. Хоча вже й почала вибудовуватися класова ієрархія за матеріальним принципом.
Друга помітна річ: усі домовленості були абсолютно ситуативними.
Не треба бути великим аналітиком, щоб зрозуміти: ціль у всіх була короткострокова й виражалася як "заробляти тут і сьогодні й чим більше, а завтра розберемося як жити". Думаю, будь-який іноземець, який знайомий з українським бізнесом, підтвердить, що ми орієнтовані на ситуативний миттєвий результат, аніж на довгострокове стабільне співіснування.
А що ж "третій договір"?
Яким він має бути? Коли він виникне? І найголовніше, хто має його запропонувати?
Чесно кажучи, не знаю, як він має звучати. Але певен, що по своїй суті він має: а) бути довгостроковим; б) об'єднувати громадян, а не роз'єднувати; в) вирішуватися не за рахунок когось, а за рахунок спільних зусиль усіх верств населення.
Реально це чи ні? Думаю, що більшість скаже "ні".
Парадокс, але саме тому це й реально. Усе, що маємо найкращого, завжди створювалося в найгірших умовах. Як пружину не стискуй, вона все одне, рано чи пізно, розтиснеться.
Ми слов'яни, і багато нав'язаних псевдо цінностей, на які ми попалися, скоро відійдуть у минуле. Крім того, ми вже достатньо загартовані, щоб вирішувати такі виклики.
Справедливості ради, треба відзначити, що з усіх існуючих політичних сил – ніхто нічого не пропонує. Максимум, що пропонується, це "красти накрадене", вирішувати проблеми одних за рахунок інших, або просто "підтримайте нас, бо ми менше зло ніж вони".
У такому випадку, хто може запропонувати нові правила? Коли це станеться? Які передумови для цього потрібні?
Ярослав Лисак, громадський діяч, спеціально для УП
