Контрольна для "фетиша"
11 січня на засіданні уряду міністр енергетики й вугільної галузі пан Бойко заявив, що Україна цього року подала заявку Газпрому лише на 27 мільярдів кубів газу, і відбиратиме тільки той обсяг, який необхідний для господарства країни. За його словами, партнери можуть у разі незадоволення діяти цивілізованими методами.
Після телевізійного обурення глави "Газпрому" пана Міллера такими діями України, після його скарги президенту Медведєву на нібито порушені Києвом умови контракту про попереднє повідомлення щодо скорочення відбору газу, – НАК "Нафтогаз" відповів, що разів з десять повідомляв Москву про свої наміри.
Заява НАК стосовно "неточного" викладу російською стороною перебігу подій пролунала вже після того, як президент Медведєв фактично наказав Міллеру використати для "цивілізованих методів" упокорення України обхідних газопроводів при транзиті газу до Європи. А також після того, як зі слів пана Міллера українським громадянам стало відомо, що завдяки цим газопроводам уже скорочено транзит російського газу українською ГТС на 5 мільярдів кубометрів.
Як можна було зрозуміти – без будь-яких санкцій з українського боку...
11 січня відповіді з Росії на фактичне українське звинувачення в некоректній поведінці партнерів – уже не пролунало.
Отже, наразі публічний хід пана Бойка полягає в тому, що він запропонував російській стороні або одразу йти в Стокгольмський суд зі скаргою на Україну, або тиснути, як в 2009-му, перекриттям труби.
Аби таким чином ризикувати, український ПЕК мав добре підготуватись і технічно, і політично, і юридично.
Лише в цьому разі можна розраховувати на те, що російська сторона таки змушена буде займатись переговорами про зниження ціни на газ на прийнятних для України умовах.
Без подібної підготовки оголошення чергової "газової війни" Росії може мати лише один сенс для людей такого прагматичного складу, як теперішня владна команда.
А саме: програти цю війну Росії, заплатити шалені штрафи за порушення контракту, тобто просто вивести їх із бюджету України. А там уже, можливо, розподілити між учасниками оборудки.
Втім, цей другий, суперцинічний сценарій, який, хоч не хоч, завжди треба тримати в уяві, бо це стандарт більшості шахрайств останніх 20-ти років – може бути реалістичним лише у випадку, якщо Янукович із командою збирається негайно евакуюватись з України.
Однак цьому суперечить чимало фактів.
Починаючи з уславленого Межигір'я й купи інших маєтків у кращих рекреаційних місцях України, зі знаменитих бурових платформ, і закінчуючи щойно придбаними паном Ахметовим ключовими облгазами та монополією пана Фірташа на хімічні підприємства України.
Головне ж – такий одноразовий "хапок" аж ніяк не може бути метою Януковича, якого "делегували" на посаду президента всі політичні еліти України, і якого свого часу схвалив світ з єдиною метою: збудувати рівноправні стосунки з Росією.
Якби свого часу цю місію не провалила пані Тимошенко – такої ставки на Януковича як на загальновизнаний "бульдозер" зроблено б не було. Як не було би й підігравання йому в концентрації влади всередині України шляхом повзучого конституційного перевороту.
Чи правильно вибрано час для газової "контратаки"? – Мабуть, іншого часу просто не дано.
І не тому, що це удар під дих Москві напередодні тамтешніх президентських виборів, та ще й на тлі певного ускладнення внутрішньополітичного життя тандему.
А тому, що під час загальносвітової кризи й падіння виробництва, російський спосіб використовувати свою "газову зброю" не є адекватним. Тому що не можна безмежно експлуатувати одного, але найбільшого споживача газу.
Чи достатні аргументи?
Як мінімум – ефект несподіванки, забезпечений тривалою інформаційною підготовкою у вигляді наміру здати ГТС. Плюс досвід арбітражної тяганини в Стокгольмі між Нафтогазом та РУЕ, але з виведенням із тієї гри Газпрому. Плюс упевненість у тому, що і європейські споживачі, маючи свій власний досвід, добре підготувались до цієї зими, а тому не надто постраждають від реакції Росії на українські "забаганки". Плюс українські по вінця заповнені газосховища.
А також сама труба, іспит котрої російським закручуванням вентиля практично доведе, яку саме ціну вона має.
І чи є це "купа металобрухту", штучно створений "фетиш", або реальний комерційний актив із пристойною ціною.
Чи, усе ж таки, ГТС – гарант національної енергетичної безпеки?
Що, між іншим, записано не в самому лише законі про трубопровідний транспорт. І що вимагає, у разі перегляду цієї стратегічної позиції, щонайменше висновку Ради нацбезпеки й оборони.
І ще.
Очікувана реакція Росії на спроби української сторони захистити свої інтереси шляхом скорочення попиту на надто дорогий імпортний продукт має нині стати повчальним прикладом для нових транзитних партнерів Кремля по так званих обхідних газопроводах.
У листі від імені Тимошенко, озвученому 10 січня в парламенті, правильно підкреслюється, що немає ідіотів, які лише заради покарання України будують такі недешеві газогони. Але там делікатно замовчано, що для Росії, з її нестримним експансіонізмом, ці труби є способом "українізації" нових партнерів. То хай подивляться на особливості свого майбутнього партнерства – на прикладі України.
Втім, відзначивши героїчно-меркантильні кроки української влади в захисті національних інтересів, не варто закривати очі на меркантильно-передвиборчі мотиви цієї влади. Вони полягають не лише в бажанні отримати гарну бюджетну економію для соціальних хабарів напередодні виборів.
Є всі підстави вважати, що героїзм пана Бойка почасти був зумовлений відсутністю в парламентської більшості достатньої кількості голосів для бажаного в Росії обміну газової знижки на наше "залізяччя".
Простіше кажучи, 10 січня розгляд змін до закону про трубопровідний транспорт був відкладений, окрім зазначеної паном Єфремовим відсутності з боку Росії цінових поступок, ще й тому, що жодна фракція більшості, окрім комуністів, не висловилась за передачу повноважень вирішувати долю ГТС в руки уряду.
По-перше, ще 10 січня була абсолютно очевидною неефективність теперішнього уряду в перемовах із Росією. І лише після радикальної заяви Бойка, а також сподівань на прогрес, висловлених прем'єром Азаровим, уряду належить довести спроможність маніпулювати реорганізацією ГТС в інтересах країни.
По-друге, питання ГТС, на відміну навіть від земельної теми, відновлює проблему "золотих акцій" провладної коаліції. Тобто врахування конкретних передвиборчих інтересів: участі в списках та розподілі мажоритарних округів для сателітів Партії регіонів. І то лише в разі, якщо голосування за відповідний закон принесе позитивне рішення, а не стане, як виборчий закон, ударом по рейтингах.
По-третє, як і з тим же законом про вибори, більшості конче потрібно мати в питанні ГТС підтримку опозиції – для легітимності. Хоча б мовчазну згоду, якщо не участь у голосуванні.
Щоправда, погрози опозиції денонсувати всі угоди, які вона не підтримає, не розглядаються серйозно. Але, про всяк випадок, із закону про регламент вилучено норму про ініціювання денонсації міжнародних угод народними депутатами.
Водночас пошук аргументів для опозиції на користь, наприклад, газового консорціуму продовжується. Більше того, як би не відхрещувався від цього БЮТ, – на наступній сесії його знову спокушатимуть "пакетом" із питання про ГТС та декриміналізації "юліної" статті.
Хоча є, здається, і зовсім прямий хід, що відкрився 11 січня.
Якщо юристам, котрі допомагали Тимошенко укладати газовий контракт із Путіним, а тепер працюють у Януковича, удасться саме на його підставі виграти юридичну суперечку з Газпромом – відбудеться повна реабілітація Юлі та її дій узимку 2009 року. Тоді зняти з неї вирок щодо перевищення влади стосовно директив буде справою техніки й питанням честі для президента.
Нині ж маємо іспит для труби, політичної волі еліти та професіоналізму виконавців.
І, як не дивно, досить прозору картину участі в спільній справі всіх акторів. Котрі або сприятимуть, або заважатимуть її успіху.
Ірина Погорєлова, спеціально для УП
