Українознавство по-російському: знання в інтересах сили
Ви знаєте, яка наукова царина й освітня дисципліна сьогодні раптом стала однією з найпопулярніших у Росії?
Не вгадаєте. Бо ж ідеться зовсім не про дослідницькі напрями, пов’язані з нанотехнологіями, і не про ті речі, що втілюються у глибинну інформатизацію суспільства.
Ніякого Сколкова й модернізаційного стрибка вперед. Це вже є не надто актуальним. На порядку денному нині новий стратегічний пріоритет, а саме – прискорений розвиток українознавства (яке зветься там "украинистикой" та "украиноведением").
На це виділені чималі гроші. А, може, і великі – про прозорість руху фінансів у подібних випадках говорити не доводиться.
Відтак розширюються існуючі і створюються нові дослідницькі центри. Проводяться масштабні конференції, на які запрошують численних гостей з України. Останнім – а йдеться про науковців і викладачів – пропонують участь у розробці спільних тем – за російський, звичайно, кошт.
Наразі осердями україністики в Росії є Московський державний інститут міжнародних відносин, Російський державний гуманітарний університет, Санкт-Петербурзький держуніверситет, Інститут слов’янознавства РАН, де у 8 відділах співробітники займаються пов’язаними з україністикою науковими проблемами, Інститут Європи РАН, де створено Центр українських досліджень, Інститут російського зарубіжжя, Центр україністики і білорусистики МДУ імені Ломоносова, Фонд ефективної політики, Інститут економіки РАН, Центр східноєвропейських досліджень, Білгородський держуніверситет (кафедра україністики), Уфимський філіал Московського державного гуманітарного університету імені Шолохова та інші.
У більш, ніж десяти російських вузах викладаються такі навчальні дисципліни як українська мова, література, історія.
Можна порадіти за російських українознавців, а серед них є дослідники надзвичайно високого рівня, наприклад, професор Тетяна Таїрова-Яковлєва, керівник Центру з вивчення історії України у Санкт-Петербурзькому державному університеті, авторка низки книг з історії Гетьманщини, в тому числі, й біографічної розвідки "Мазепа" – вони, схоже, зможуть ефективніше працювати.
Невже ж офіційна Москва зрозуміла, що вислів "Україна – не Росія" не просто публіцистично-афористичний, а й змістовно справедливий? Видається, що так, зрозуміла.
Проте виділяє гроші не на те, щоби краще порозумітися з Україною та українцями на основі поваги до їхніх цінностей та інтересів, а на те, щоб на основі отриманих знань досягти радикальної зміни сакраментальної формули на іншу: "Україна – це також Росія". Чи, принаймні, "Україна – це Малоросія".
Ось фрагменти тільки з одних українознавчих рекомендацій, зроблених на основі узагальнення наукових конференцій та "круглих столів". Зауважмо, йдеться про загалом толерантні до факту існування української державності та української нації пропозиції, які виходять із необхідності спільного руху Росії та України до Європи. Отож…
"…Дії Росії можуть бути спрямовані на те, що б довести українському політикуму користь від проведення конституційних реформ федеративного характеру - за прикладом Німеччини, що розширюють самостійність областей, а також реформ, які підвищують статус російської мови, на державному рівні фіксуючи двомовність - за прикладом Канади.
…В українському публічному просторі повинна зміцнитися думка, що "задля нашої української вигоди ми повинні розвиватися у злагоді з РФ, а в деяких випадках за участю РФ".
…Акцентування російського інтересу в збереженні загального простору гуманітарного та соціального розвитку.
…Необхідний набір публічних і вузькопрофільних заходів на підтримку російського освітньо-медійного простору в Україні.
…Повинна бути складена карта грантової підтримки - список вузів і інших навчальних закладів з їхніми реальними ресурсами, проблемами, а також тими фахівцями, які мають бажання й амбіції розширити власні можливості у викладанні російської мови. Таким чином, фінансування має носити точковий характер.
…З метою зниження приводів для конфронтацій, а також, враховуючи низьку якість (!!! – автор) викладання в українських вузах української мови, розумно розглянути можливість підтримки у вузах Україна двомовних спеціальностей "російська та українська мови", для розширення бази фахівців-перекладачів.
…Росії необхідно заохочувати громадські російські організації до пошуку контактів і налагодженню співпраці з українськими партнерами.
…Великі російські громадські рухи й організації повинні вибудовувати або відшукати власні зв’язки в Україні. Необхідно нарощувати всю гаму міжпартійних зв’язків. Не тільки по лінії членів "Єдиної Росії".
Всі російські конструктивні партії від "Справедливості" до "Правого дела" повинні проводити власні проекти та шукати контакти в Україну, причому зовсім неважливо, яка внутрішньоросійська парламентська доля вищевказаних та інших російських політичних організацій. Потрібно обростати будь-якими зв’язками".
І, нарешті, підсумок: "Москва повинна мати довгостроковий план своєї політики і зрозумілі для Києва правила двосторонніх відносин з чіткою системою критеріїв позитивного розвитку, вихід за межі яких передбачає погані наслідки для миру і злагоди всередині України".
Отаким є "прикладне українознавство", якому наразі в Росії присвячується все більша увага.
Ще раз наголошу: ці рекомендації сформульовані на загалом ліберальному у московському розумінні ідейному підґрунті, а що ж пропонують владі більш радикально налаштовані науковці, які заперечують факт існування окремої української нації та правочинність держави Україна?
Що ж казати про персонажів із дещо іншою ідеологічною орієнтацією, як-от директор Центру україністики та білорусистики в МДУ імені Ломоносова професор Михаїл Дмитрієв із заявами на кшталт: "Украинские историки пока не предложили российским ни одного прямого документального доказательства тому, что во время голода начала 1930-х годов Москва планировала "геноцид" украинского народа". Чи: "История на Украине политизирована гораздо сильнее, чем в России"?
Принагідно: для Пушкіна та Герцена прийнятним і природним було "в Украине", а от московський професор-українознавець каже: "на Украине"…
Отож: не надто палкі українофіли, м’яко кажучи, очолюють – за рідкісними винятками – українознавчі центри в Росії. Тому "наукова основа" російської політики щодо України без зайвих нагадувань буде саме така, яка і потрібна "кремлівським чекістам".
До такого висновку спонукає, зокрема, й акцент на регіоналізмі: дослідувати окремі регіони, вивчати Україну по шматках і так само встановлювати контакти з українськими науковцями, викладачами, дослідницькими інститутами, вузами "точковим" способом.
При цьому, як виглядає, західна Україна нині не надто цікавить російських українознавців – якщо взагалі цікавить. А от центральна, східна і південна – дуже цікавить. Що б це означало – хочеться запитати у вітчизняних дослідників Росії.
Але ж де вони, ті дослідники, де відповідні інститути і центри? Розрізнені науковці, робота на свій страх і ризик, ігнорування напрацьованого ними офіційним Києвом – от така, на відміну від Росії, ситуація у нас - про сектор Росії та країн СНД відділу зовнішньої політики Інституту стратегічних досліджень при Вікторі Януковичі дозвольте скорботно промовчати…
І на закінчення. За чинної ситуації українські дослідники, залучені до тісної співпраці російськими центрами українознавства, де-факто будуть не просто допомагати "кремлівським чекістам" краще знати Україну, а й ефективніше проводити політику тиску на неї з метою загнати у такі вигідні Москві рамки, вихід за які матиме, як написано у цитованих вище рекомендаціях, "погані наслідки для миру і злагоди всередині України".
Справді-бо: знання є силою.
Сергій Грабовський, для УП
