20 років тому

Так багато подій збігло за 20 років. Так багато небуденних людей з’явилось і зійшло зі сцени. Нині важко виділити, що було найважливішим. Людина згадує те, до чого була причетна.

Але є одна тиха, сповнена хвилюючого очікування подія, до якої причетні усі.

Провидіння видало Україні свідоцтво про народження! Досі ми жили свідомістю свого існування…

В 1989 році над нашими головами діяли великі небесні сили. Голови політиків, які носили при собі "чорну скриньку", з якої міг раптом вискочити демон смерті, ті голови дрімали. Горбачов у Кремлі зважився на перебудову Вавилонської вежі, але все рівно снив старі кремлівські сни про вічність "союзу нерушимого" і турбувався про підновлення фасаду.

Американський президент Буш був замалим, щоб побачити і зрозуміти, що діється. Він зі своїми радниками був так утішений з того, що Москва стає на мирний шлях реформ, що готовий був приєднатися до хору, який співав гімн:

Союз нерушимый республик свободных!

Він подумав навіть, що слова Рональда Рейґана про "імперію зла" уже застаріли, бо ж те зло на наших очах так благосно посміхається до всіх…

Київ пам’ятає радісний ранок 1991, 1 серпня, коли після дощу все ожило і всі люди потяглися до Київського університету на зустріч з президентом Америки Дж. Бушем. Ми витоптали усі газони в парку Шевченка, не було де голці впасти. Здавалося, що бронзовий поет ожив, щоб почути, що скаже нам голос з "Вашінгтону, з новим і праведним законом".

Усі були певні, що президент Америки добре розуміє, що діється в світі. Не даром же він приїхав в Україну.

Коли президент сказав Україні, що у вас все добре, що не треба націоналістичних настроїв, а треба зміцнювати "свою державу" СССР, то дух людей упав. Україна вже розкріпачилась і загомоніла про волю, а високий гість посмів нас так низько потрактувати. Невже він не розуміє, що ми на Америку покладаємо надії і дуже шануємо американських президентів?

Поки вожді шепталися, вони зовсім не чули голосів згори. А там вже щось діялося.

За два з половиною тижні в день Преображення Господнього Кремль захитається. Упадуть його тверді "лицарі" з ГКЧП. Україна за три тижні після Буша проголосить незалежність і зацвіте морем "націоналістичних" прапорів.

Ніхто з сильних світу не сподівався, що націоналізм в Україні живе, як свідомість права жити. Те, що вони про нас говорять, то одне, а те, що ми є і будемо, то вже щось зовсім інше.

Однак ясно, що в свідомості світу Україна не існує. Вона згадується лише в тих формах, які ухвалено в Москві. Ні своїми радощами, ні болями, ні маніфестаціями ми не привертаємо до себе уваги.

Демократичний світ сприймає тільки демократичні форми самовиявлення народу і мало задумується над тим, що той народ одурений і приспаний.

Як ми тривожилися перед референдумом 1 грудня! Адже минуло лише 4 місяці після того, як Буш нам радив не думати про незалежність. Невже народ не послухається? Що собі думає наш народ, якого лякали "кальоним желєзом" і червоним терором 70 років?

І ось 1 грудня без шуму і без особливої агітації український народ тихенько пішов і проголосував за незалежність. 91 відсоток!

Правителі вирячили очі: так ось який він, той народ. Якого ми виховували і перевиховували "кальоним желєзом". Якому малювали карикатури на "самостійну дірку" і показували дорогу в Сибір. Виходить, він затаїв у собі пам’ять про 1933!

Українська інтелігенція також не дуже вірила в національний інстинкт свого народу. Надивившись на маски "представників" на телеканалах, уже нікому не вірили. А, виявляється, "ми знову є!" — як писав Микола Вінграновський. Ми не ті, що плавають зверху, а ті, що живуть на глибині!

Після референдуму Україну почали визнавати в світі на дипломатичному рівні.

Так само, як після Майдану Україну визнав світ як нову демократію, яка потроху звільняється від того, що зверху плаває. Найкраще показує себе український народ, а не його правителі. Покалічений, однак живий.

Але наш інформаційний простір отруєний зневірою в Україну, добре знайомою ще від часів революції, і неповагою до неї. Коли брати на здоровий глузд, то референдум 1 грудня 1991 року поставив крапку на зневірі і змусив поважати.

Але колосальна армія ідеологічних заколисувачів нікуди не ділася. Вони, що зуби з’їли на дискредитації українства, залишилися на керівних посадах. І ніхто не ліквідував у Москві наглядового апарату в справах України…

Звичайно, ми маємо свободу слова, але звідки те слово появиться? Звідки йде інформація і готові стереотипи?

Незріла журналістика, як дитина, що повторює чужі слова і навіть інтонації. І от ми вже 20 років запитуємо себе: "Чи Україна відбулася?" "Чи має Україна майбутнє?"

Сам президент Кучма здивовано констатував, що раз Україна 10 років вистояла, то вже буде незалежною державою. Януковичі прийшли, щоб усе завернути назад. А посиділи в державних вісах і зрозуміли, що державна машина мусить йти вперед, а чоловік за кермом або веде вперед, або ж робить аварію.

Національний інфантилізм у нас на кожному кроці і на всіх рівнях. Ми запитуємо іноземних гостей, що вони думають про Україну. Нам цікаві почути від них щось краще, ніж ми самі про себе думаємо…

Але ж так не буває: нації самостверджуються всупереч обставинам. Наперекір волі недругів і на подив добрим сусідам. Вони виявляють волю до життя на кожнім кроці. Вони пам’ятають про своє право і волю, даровану Богом!

На перший раз хотілося б забрати усіх збайдужілих, зневірених, полохливих "борців" на полі національної культури і сказати: станьте на ноги! Перестаньте бовтатись між пихатим самохвальством і принизливим жебрацтвом!

Хто не стоїть твердо на ногах, той не повинен стовбичити на очах у людей.

І не запитуйте чужинців, чи вони вас поважають. Запитуйте у народу. Не того, що його збирає Шустер на своєму каналі, а того, що не хоче дивитися Шустера і знає собі ціну.

Признаймося чесно, хто з нас вірив, що народ, ще не звільнений з-під нагляду, проголосує за незалежність, про яку йому і думати забороняли?

Але ми не знаємо свого народу і не задумуємось, що раз він вистояв проти більшовицького терору, то вистоїть і проти акторів погорілого театру, що взялися за ролі державців.

Страх сковував — він не міг будити. Але сором потроху пробуджує.

Колись Пантелеймон Куліш писав про скромну і вулику місію інтелігенції і вона повинна розгадати і пояснити народові його Покликання. І немає сил, здатних зіпхнути його з призначеного шляху. Час від часу нас осявають високі нагадування, і подають а нас суворі кари.

Бо є у житті Сила набагато серйозніша, ніж споживацькі спокуси і економічні обставини, що мають владу над маленькою людиною, часто високопоставленою. Саме в єдності з тією Силою людина підноситься до свого призначення.