Скажи мені свій час — і я скажу з ким ти

"Часові війни", які охопили Україну останнім часом, знову актуалізували питання не просто нашої з вами комфортності, біоритмів і тому подібного.

Бути чи не бути "зимовому" та "літньому" часу, переводити годинник чи ні – ці питання несуть значне політичне навантаження.

Адже час – це важливий політичний інструмент координації суспільства і управління ним.

Саме з календаря та годинника починалися стародавні цивілізації, а вимірювання часу завжди було справою надважливої суспільної ваги.

Згадаймо хоча б зміну юліанського календаря на григоріанський після Жовтневої революції у Росії, хоч усі і до того розуміли усю відсталість першого, однак політична кон'юнктура вимагала іншого курсу.

Наш з вами такий звичний годинниковий час в Європі з'явився в епоху капіталізму, коли він почав використовуватися на фабриках для синхронізації виробництва і дій робітників. Час тоді набув економічного значення – за влучним висловом Франкліна – "став шилінгами та пенсами".

Для робітників годинниковий час не був "природним". Якраз навпаки – він був ще однією системою гноблення. Відомі приклади, коли робітники, які працювали по 12 годин, навіть піднімали повстання проти цього порядку, адже їх роботодавці навмисно підкручували годинник, щоб змусити їх ще більше працювати.

Природними ж для людей тих часів були почергові зміни дня і ночі, хід сонця, зміни сезонів, цикли польових робіт, але точно не годинниковий час.

Введення "літнього" часу знову було продиктовано політико-економічними мотивами, і аж ніяк не природними. Першою на літній час у 1908 перейшла Великобританія. Перша світова, а точніше потреба в економії вугілля, змусила відкоригувати годинники в Німеччині та у її союзників. Згодом до них приєдналася решта європейських країн, США та Канада.

З тих пір уся Європа (окрім Ісландії із зрозумілих географічних причин) кожного року переводить годинникову стрілку на годину вперед, а потім восени знову назад, і хоч дебати про доцільність цього не вщухають, але це вже стало певною європейською часовою традицією.

Європа живе у спільному часовому просторі адже намагається побудувати спільну політичну та громадську систему, а для цього потрібний і єдиний стандартизований механізм координації цих дій – час та календар.

А от у частини пострадянських країн та в країнах Азії почалась інша тенденція – пошук власних часових новацій, що свідчить про спробу бути політично відмінними від Європи.

Від переходу на літній час наразі відмовились Японія, Китай, Індія, Сінгапур, а також Росія, Білорусь, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, Грузія, Казахстан, Киргизстан.

Україна цього року теж спробувала відмовитись від європейської часової традиції і більше не переводити стрілок годинника.

То куди ти рухаєшся, Україно? Може у такий, дещо завуальований спосіб, ми вже можемо стверджувати про реальні зміни векторів зовнішнього та внутрішнього політичного курсу країни?

Про них вголос, як це часто буває, не говорять, але час нам усе "промовляє" без зайвих слів.

Олексій Якубін, кандидат політичних наук, керівник дослідницьких програм аналітичного центру "Universitas" http://universitas.org.ua, для УП