Те, що німцю – Божа роса, українцю – у печінку коса
"Вот журавли летят полоской алой,
Куда-то там встревоженно маня,
И в их строю есть промежуток малый –
Возможно, это место для меня.
Чтобы лететь, лететь к последней цели
И только там опомниться вдали:
Куда ж мы это к черту залетели?
Какие ж это к черту журавли?!"
Дмитро Олександрович Прігов
"Изучая историю, я пришел к печальному открытию: стоит добрым, честным, бескорыстным людям объединиться и начать войну во имя хорошего дела, как вскоре главнокомандующим у них непременно оказывается наихудший из злодеев".
Борис Акунін "Внеклассное чтение"
Запорізькі козаки, коли вибирали гетьмана, посипали йому голову пісочком, аби пам'ятав звідки він узявся, що він лише один із братчиків. Їм і на думку не спадало, що "начальство" не можна критикувати й лаяти, що його треба "обожествляти". Різні за національним складом козаки зберігали дух українців-русичів, для яких головною незаперечною цінністю була свобода: зовнішня й внутрішня.
А гетьманам і на думку не спадало через суд забороняти їх критикувати, або схвально сприймати тупі потоки лестощів, або наймати зграї лакуз, які б на кожному куті істерично волали: "Гетьман – наша мама, ми ж без нього помремо!"
Знаєте, чому козаки це робили?
Бо розуміли, що влада, слава, почесті – розбещують будь-яку людину. Що треба критикувати правителя, навіть якщо він робить усе правильно, щоби він не загордився, не відчув, що кожне його лико в строку.
Цей принцип узяли опісля на озброєння західні демократії й зробили священною коровою: політики мають терпіти критику, бути вдячними за неї, або йти з політики.
Так робилася запорозька політика. Так робиться сучасна ліберально-демократична політика.
Парадоксально, але теперішня українська влада терпить критику, хоча й не звертає на неї уваги – пацани займаються своїми справами, пацанам не до того. А влада колишня, нинішня опозиція, відбрикується від будь-якої критики, сприймаючи її агресивно та неадекватно, відносячи її до категорії особистих образ. Така вона в нас тендітна й вразлива, що на кожен свій вихід від народу квітів і червоної килимової доріжки вимагає.
Тому, коли у відповідь на критику будь від кого, штабні найманці Тимошенко починають поливати брудною лайкою цю людину й оголошувати її ворогом України, я розумію, що Юлія Володимирівна не є українським та демократичним політиком, а є тоталітарним політиком московського штибу, "царь-матушкой", природною "більшовичкою".
Раніш, перебуваючи при владі, вона намагалася заборонити критику свого уряду через суд – тоді ще праведний! – зараз критикою її діяльності переймається її політичне охвістя. Бо критика Богині неможлива ані за яких умов! Інакше ти – ворог Тимошенко, а, відповідно, і України. Аж ніяк не менше.
Ці непримиренні лакузи керуються принципом: "Славіте Тимошенко, або помріть!"
Якось у мене запитав друг: "А чи не помилилися ми, Сергію, голосуючи проти всіх? Онде дивись, що донецькі творять в країні!"
Я вважаю, що я не помилився, бо як сказав мій знайомий: "Ми голосували проти двох: Януковича і Тимошенко!" Ми не заплямували себе вибором меншого зла, який і хотіла нав'язати нам Тимошенко, не розуміючи, навіть, аморальності подібної пропозиції. Якби люди не піддавалися на цю технологію в українській політиці не було б уже давно ані Тимошенко, ані Януковича.
До того ж, волію бути абсолютно чесним, я вважаю Януковича меншим злом для України, аніж Тимошенко.
Із трьох причин.
1. За часів правління Ющенка в очах пересічних українців національно-демократичні ідеї були дискредитовані майже вщент популістським патяканням Тимошенко та безглуздим плямканням Ющенка, їх спільною бездіяльністю та управлінською недолугістю.
Своїм невмінням втілити – вони знецінили всі демократичні цінності та засади в очах суспільства.
Якби після терміну президентської бездіяльності Ющенка до влади прийшла Тимошенко з її більшовицькими методами – заборонити, розігнати, примусити – то алергія в українського народу на демократичну фразеологію закріпилася б навіки. Україна в демократичному розвитку була б відкинута років на п'ятдесят щонайменше.
А Янукович на посаді президента робить достатньо корисну для ментальності сучасного українця справу: своїми діями остаточно нищить совкову складову в народній душі. Після нього більше ніколи народ не обере на посаду президента керівника радянського штибу, з "совковим" мисленням. Він показує народу негативний приклад; сам, не бажаючи цього, нищить у душі народу ностальгію за радянським часами. У цьому його невід'ємна заслуга.
З'являється надія, що народ, введений у розпач "командою саламандр", завдяки Януковичу, отямиться й обере гідного керівника та остаточно зробить уже свідомий – не романтичний! – національно-демократичний вибір для країни.
Зробивши крок назад, зробить два вперед. А не навпаки: крок – уперед, два – назад.
2. Мій вибір між Україною адекватною, хоч і не привабливою, та неадекватною, служницею всіх панів із Заходу й Сходу, схиляється на бік першої.
Бо неадекватні – завжди брешуть і пересмикують. Як, скажімо, про те, що Юлія Тимошенко – великий демократ! Намагаючись ввести в оману не тільки власний народ, але й демократичну світову спільноту.
На відміну від російських та західних прекраснодушних демократів, для яких свобода в Росії починається з демократії в Україні, для яких демократична Україна є виключно інструментом-соломинкою, світлом у далекому віконці, взірцево-показовою агітаційною картинкою, віртуальним прикладом для ведмежої Росії, – я прагну, щоби українська демократична думка, свобода слова, паростки українського громадянського суспільства стали прикладом, взірцем та дороговказом для зневіреної, втомленої демагогами, української громади.
Тому що демократичні засади українського суспільства для мене – своя сорочка, і я хочу щоби вона була якісна, із цупкого природного матеріалу, а не просто із гнилої синтетики з яскравими плямами, у якій тільки й можна – похизуватися перед сусідами.
І тому мені не подобаються фальшиві, вигадані юлиними піарниками, демократи.
Тепер про інструментарій:
Під час останньої передвиборчої президентської компанії мені вдалося потрапити на зустріч керівників п'яти районних та міських штабів із начальником одного з обласних штабів кандидата в президенти країни Юлії Володимирівни Тимошенко та представниками головного київського штабу. Знайомі провели, вирішили похизуватися.
Керівник обласного штабу, діючий нардеп, як тільки-но ввійшов, з ходу заявив, що він щойно з наради в Києві, яку вела Тимошенко, де вона дала настанови й вказівки про засоби ведення компанії, тобто, інструментарій – у руки.
Зі слів цього пана, керівникам районних штабів було наказано забезпечити будь-якими засобами вступ 50% голів селищних Рад до організованої Юлею Асоціації. Хто не впорався й не забезпечив – звільняються. Ну, просто "Єдина Росія" якась!
Крім того, вони мали скласти повне досьє на кожного голову селищної Ради: його політичні вподобання, його бізнес, грішки, коханки, слабкі місця, можливо чи ні його перевербувати на бік Юлії Володимирівни, і чим зацікавити його особисто.
Якщо демократичний інструментарій припускає складання подібних "чорних списків" – то штабні "юльки", дійсно, дуже махрові демократи!
Далі він радив керівникам районних штабів від імені тодішнього прем'єра Юлії Тимошенко обіцяти тим селищним головам, які примусять своїх селян голосувати за Тимошенко, пільговий грошовий кредит від держави на тридцять років. "Ну, ви ж поясність їм, – багатозначно мружився керівник обласного штабу, – що хто ж той кредит через тридцять років віддаватиме!"
Якщо подібне тринькання бюджетних грошей в особистих цілях, з метою підкупу посадових осіб не є державною зрадою, то я не розумію тоді, що для цих так званих "демократів" – держава, і куди вони звикли тицяти свій демократичний інструментарій!
Потім керівник обласного штабу вийняв мапу не газифікованих в окрузі сіл і цинічно наказав районним керівникам обіцяти головам селищних Рад, що якщо вони вступлять у тимошенківську Асоціацію, підвести їм до грудня газ за державний кошт.
Також кожному зі слухняних подарують "швидку"! Швидко надішлють, на всіх вистачить. Але тільки для своїх, тих, хто за Юлю!
Обіцяв правильним головам вигідні контракти із заводами переробниками сільгосппродукції. Навіть продемонстрував такого пана, директора заводу: ось він буде в них брати продукцію по завищеній ціні! А ми зробимо, щоби і йому було вигідно! Той згідно кивав.
Словом, за розмахом дозвільних ліцензій на свавілля Тимошенко перевершила кардинала Ришельє, а за розмахом обіцянок привілеїв за державний кошт – імператрицю Катьку Другу!
Чи зважував, враховував промовець аморальність подібних настанов? Думаю ні. Атрофію до подібних хвилювань він, мабуть, всмоктав разом із молоком із дуже "демократичної" партійної цицьки.
Зараз, кажуть, донецькі віднімають бізнес у цього "опозиційного депутата" та крупного бізнесмена. Але чомусь мені аніскілечки його не шкода.
Мабуть, тому, я певен, що в разі перемоги Тимошенко, він так само віднімав би бізнес у донецьких. А може ще й жорсткіше, бо пройшов вишкіл у школі демократичного інструментарію від Юлії Володимирівни.
Чим ці українські так звані "демократичні" діячі відрізняються від російських політиків тоталітарного штибу, я не можу зрозуміти.
Хіба що вивіскою, яку вони ж самі собі й намалювали.
Хтось може висловити припущення, що цей діяч брехав, діяв самочинно, на власний розсуд. Навряд чи. Бо звіти про 50-відсотковий бар'єр лояльності селищних голів та "чорні списки" він закликав надсилати в головний штаб у Києві, повз його руки. По-друге, бо поряд сиділи представники того самого київського штабу й схвально кивали, підтверджуючи його слова.
Але якщо навіть припустити таку неймовірну ситуацію, то: хто набирав ці пройдисвітські кадри в "команду саламандр" Юлії Володимирівни? Голосуючий "проти двох" Сергій Левитаненко чи вона сама?
Хто за дії кожного з них привселюдно з телеекрану обіцяв відповісти? Олександр Сергійович Пушкін чи вона сама?
Словом, "слухай мене і тюрма не мине!" – як жартує український народ про соратників Тимошенко.
Шкода, що тоді поряд зі мною не було представників Європарламенту та ОБСЄ. Багато чого нового та цікавого вони б для себе взнали про цього демократичного політика та законослухняну громадянку Тимошенко Юлію Володимирівну, прем'єр-міністра, яка ніколи не зловживала своїм службовим становищем та не зраджувала державні інтереси України й не примушувала до цього своїх підлеглих.
Не вважали б тоді, що якщо Янукович поганий, то Тимошенко – гарна.
Вони з однієї команди. Випестувані однією корупційною системою влади. Відштовхували одне одного від одного корита.
Влада засудила Тимошенко не по закону, але по справедливості. За яку варто боротися. І ми впевнилися, що справедливість існує.
А інакше й бути не могло.
Бо донецьке фінансово-промислове угрупування, яке нині при владі, мріє: коли їх усунуть від влади, аби їх судили так само. Не по закону. З такими ж порушеннями здорового глузду. Щоби вони мали змогу апелювати до європейських інституцій про свавілля українського правосуддя, лобіювати тиск Європи на тодішню українську владу. І, маючи більш потужні фінансові можливості, ніж нинішня опозиція, добитися врешті-решт виправдання й вільного випасу на українських теренах.
Тимошенко батярствувала в українській політиці та економіці. Якби нинішня влада хотіла знайти там зловживання та корупційні схеми, мабуть, знайшла б. Хотіла б потрусити майно та спитати: звідки це? – спитала б.
Але вони не хочуть створювати прецеденту й судять її за ефемерні злочини, лишаючи лазівку їй і собі.
Ніхто, ані Янукович, ані Тимошенко не бажають руйнувати аморальну, корупційну систему влади.
За все, як завжди в Україні, заплатить народ.
Та й Тимошенко, по великому рахунку, на має права жалітися, бо це саме вона, своїми неадекватними та недолугими діями, привела до влади Януковича й має нести за це відповідальність, хоча й не кримінальну.
А те що український народ поміж рейдерів Тимошенко та гопників Януковича вибрав більш зрозумілих йому гопників – то проблеми нашого українського народу.
Проблеми з ознаками демократичних, а не тоталітарних захворювань.
Як у тому анекдоті, наш народ може вибігти з кабінету обстеження на демократію з радісними вигуками: "Сифіліс! Сифіліс!"
3. Мені осоружна, бридка й неприйнятна ганебна та підла політика Тимошенко та її найманців стосовно представників національно-демократичного табору в українській політиці, які не воліють вступати в її партію чи блок із нею.
"Демократична" Тимошенко винищує в демократичному середовищі все яскраве, самобутнє, талановите та незгодне з нею.
Під час передвиборчої компанії штаби Тимошенко не воювали з Януковичем. Вони цілеспрямовано й масоване поливали брудом претендентів із національно-демократичного табору: Яценюка, Гриценка, Тягнибока.
І подібну політику Тимошенко вела завжди. Бо на думку її прибічників, Вождь має бути один, той, біля трону якого стоять вони.
Маючи величезний фінансовий ресурс, вони продовжуватимуть цю політику успішно завжди. Влада Януковича їм у цьому завжди натхненно допомагатиме.
Тільки якщо Тимошенко піде з української політики, косою вперед, у нас може з'явитися шанс на появу гідного лідера опозиції, який зможе боротися за найвищу посаду в країні зі старою, корумпованою, а тому антиукраїнською, системою влади.
Головне завдання на часі для українських патріотів це не відсторонити від влади Януковича – а зробити так, щоби коли він її втратить, унеможливити прихід до влади в Україні "царь-матушки" Тимошенко.
Сергій Левитаненко, спеціально для УП
