Через відмову від авторитарного дискурсу – до модернізації країни
Україна залишається вкрай не модернізованою країною, зі зростаючим відривом від провідних країн світу практично в усіх галузях: від права й освіти до технологій і медицини. При цьому відставання в окремих галузях, за оцінками експертів, сягнуло 50-70 років.
Наразі потрібно відверто говорити, що українська наука переважно знаходиться поза контекстом передових тенденцій світу, а держава й суспільство вже майже перетворилися в елементарний сировинний придаток та 40-мільйонний ринок споживання неякісних товарів, вироблених в інших країнах.
Саме як примітивний ринок – ми й цікавимо інші держави та провідні фінансово-промислові об'єднання, які визначають параметри сучасного світу.
Як не парадоксально це звучало б, але із часів брежнєвського застою, коли УРСР займала 9 місце у світі за критерієм людського розвитку, наразі Україна знаходиться в стані цивілізаційного регресу – 69-та в 2010 році.
Український політикум, нажаль, залишається в полоні авторитарної парадигми мислення, яка перешкоджає модернізації країни.
Майже всі політичні партії й лідери – від комуністів до націоналістів – продовжують мислити майже всуціль колективними категоріями мас: "народ", "нація", "соціальна справедливість", "звичайний/усереднений українець" тощо. Однак це притаманне саме авторитарній парадигмі, яка майже не розрізняє конкретну людину – суверенного індивіда.
Такий знеособлений підхід у сучасному українському суспільстві формує соціальну відчуженість особи й громадянина, унеможливлює формування реальної дієвої державної політики, і, тим паче її реалізацію, створює несприятливі умови для реалізації потенціалу особистості й соціуму загалом.
Цю пострадянську піраміду необхідно перевернути й перейти до індивідуалізованого розуміння суспільства й соціальних процесів, забезпечення передусім індивідуальних прав людини.
Варто говорити не голослівні фрази про "націю" і "соціальну справедливість", а про забезпечення в суспільстві загальних для всіх стандартів прав людини та громадянського патріотизму.
Не про "відродження мови й культури", а про право конкретної людини на використання рідної мови та етнічну самоідентифікацію.
Держава в особі чиновника має апелювати не до ефемерних "українців", "робітників", "селян", "підприємців", "чорнобильців", тощо, а до конкретних громадян індивідів, їх інтересів та побажань.
Раціоналізований індивідуалізм, який регулюється державними правовими стандартами, переконаний: це – майбутнє демократичної модернізації нашої країни.
При цьому такий підхід має властиво українське коріння. Народна приказка "моя хата скраю" демонструє вроджений індивідуалізм українців, на основі якого правова держава має виховати громадянську відповідальність.
Адже громадська відповідальність – і є ідеологічними стрижнями сучасних демократичних суспільств.
Руслан Бортнік, голова ВГО "Правозахисна організація "Спільна Мета", магістр філософії НаУКМА, спеціально для УП
