Уряд глухих. На чолі з Януковичем

А чого ви мовчите? Нам же треба сказати людям правду!

Це – фраза Віктора Януковича з розширеного засідання уряду 2 листопада. Її різні інтерпретації президент повторив кілька разів. Чиновники уважно слухали головного реформатора країни, деякі навіть занотовували. Але з розумінням слів президента якось не склалося. Можливо, не розчули Лідера...

Уряд відкритих щілин

Виступи президента та прем'єра мали б добре почути окремі міністри: оборони, освіти, охорони здоров'я, регіонального розвитку. Янукович з Азаровим доволі жорстко пройшлися по їхнім "успіхам". Серед підготовлених кимось рядків читалося: ви – кандидати на звільнення.

У демократичних країнах після нищівної критики на свою адресу будь-який політик мав би сам шукати спілкування із пресою. Якщо він не пояснить причини недоліків у роботі свого відомства, то сам перекреслить власну політичну кар'єру.

В Україні – інші реалії.

2 листопада урядовці відповідали лише на запитання Януковича. Цим якнайкраще підкреслюючи – для кого працюють, чиє життя вони мають покращувати. Та й взагалі – для яких людей/Людини Україна.

А от запитання журналістів – посередників у спілкуванні влади та народу – міністри уникали. Уже за сталою традицією кабміну Азарова, пресу відокремили від урядовців. Можна подивитися відео, як 2 листопада після засідання уряду міністри пробігали повз журналістів.

Найбільш кумедно виглядав міністр оборони Михайло Єжель. Він наче з кулемета відповідав журналістам "да-да-да-да-да" і бігав, розмахуючи руками. На цих кадрах згадується анекдот:

– Чому генерали не бігають? – Тому що в мирний час це викликає сміх, а у воєнний час – паніку.

От не знаю, чи поширюється це твердження на адміралів? Але в Україні вони бігають. Принаймні один.

Якщо ж серйозно.

2 місяці тому на УП вийшов матеріал, у якому вказувалося на закритість уряду від журналістів. Тоді з уст першого віце-прем'єра Андрія Клюєва довелося почути обіцянку: журналістам забезпечать комфортні умови роботи в уряді.

Звертаю увагу не на "комфортні" – а на "умови роботи".

Робота журналіста значно відрізняється від простого спостереження подій з екрану телевізора. Вкотре повторю, може почують: журналіст має спілкуватися із джерелами інформації. Може цього не розуміють чиновники? Може, Клюєв уже забув про свою обіцянку? Чи не пам'ятає фразу своєї молодості: "пацан сказал – пацан сделал"? А якщо пацан не зробив, то пацан – не пацан?

Замість обіцяного "уряду відкритих дверей" кабмін перетворився на "уряд відкритих щілин". Журналісти мають лише невеличкі щілини, аби спробувати отримати бодай якісь коментарі урядовців.

Скориставшись однією з таких щілин, знімальній групі "5 каналу" вдалося пройти до дверей кабінету Клюєва. Обіцяв же він доступ до міністрів, думали ми. От зараз і дізнаємося його ставлення до виступів на розширеному засіданні уряду.

Але не вдалося. За кілька хвилин замість Клюєва з'явилися урядові клерки й попросили повернутися в зону роботи преси. А там уже охорона перевірила документи: хто це не розуміє нових реалій роботи "уряду відкритих дверей".

Переважній більшості журналістів 2 листопада довелося втішатися невеликими репліками міністрів. Або брифінгом Сергія Тігіпка, якого вивела в прес-центр прес-служба.

Тут хочу відкинути закиди, які довелося чути 2 місяці тому. Нібито журналісти не мають права вільно блукати коридорами уряду. Нібито на Заході ви такого не побачите.

По-перше, в українському кабміні журналісти не ходять вільно. Аби потрапити в залу засідань, треба пройти три пункти контролю з металошукачами та перевіркою паспортів, журналістських посвідчень недостатньо.

По-друге, на засіданнях уряду журналісти є такими ж запрошеними, як і різні чиновники та депутати. І якщо останнім дозволено чекати керівників уряду під дверима їхніх кабінетів, то чому це не можуть робити журналісти? Чи може хтось вірить, що усілякі прохачі чекають під дверима, бо про народ піклуються?

І, по-третє, на відміну від України, на Заході політики більш відкриті та доступні для журналістів. У них більше можливостей спілкуватися з можновладцями – хоча б тому, що там не фільтрують пресу на гарну та погану. Та й на брифінгах можна частіше побачити прем'єрів, аніж їхніх прес-секретарів.

Повертаючись до закликів президента – виходити до людей і казати їм правду – можна зробити висновок: українські урядовці не чують цих слів Януковича. "Без роз'яснення суті реформ не можна заручитися підтримкою українців. А без цього не можна провести ефективні реформи", – кажуть чиновники. І наче не чують самі себе.

"А що стосується невміння деяких керівників доносити свою точку зору до людей, треба зробити висновки", – казав Янукович 2 листопада.

Але висновків досі не зробив ані він, ані інші реформатори.

"Витя, пригнись", – Янукович не почує

"У людей стають круглі очі, коли вони дізнаються від мене про об'єктивні та правдиві речі". Це вже Янукович у Чернівцях 8 листопада.

І як тут не повірити президенту? У багатьох очі дійсно стали круглими, коли вони почули про "скупку зброї і підготовку збройних нападів на органи влади". Тиждень тому це була головна новина з розширеного засідання уряду.

А далі – тиша... Ані президент, ані правоохоронці, які доносять цю інформацію Януковичу, не спромоглися вийти до журналістів і пояснити: що ж відбувається? Кого й де треба остерігатися?

Чи замислювався Янукович, що на відміну від нього рядові працівники органів влади не мають армії охоронців?

Чи замислювався Янукович, що рядові чиновники теж хвилюються за свою долю?

Звичайно, його прихильники можуть сказати: він же завжди турбується за людей...

То чому ж правоохоронці, наче страуси, поховалися від коментарів?

А тепер уявіть, як інформацію про підготовку до збройних нападів на органи влади сприйняли іноземці! Після всіх подій в африканських країнах!

Президент не просто роз'їжджає по закордонах, він шукає інвесторів для України. І ось сидить умовний інвестор у затишному маєтку на березі власного острова й читає: в Україні скуповують зброю, готують напади на органи влади. Невже він одразу побіжить збирати речі, аби скоріше поїхати до Києва, домовлятися про умови інвестицій в Україну? Навряд чи.

Це все одне, якби Янукович запросив до себе в гості:

– Приїжджайте на вихідні до мене в Межигір'я. Ні, ви не хвилюйтеся, у нас тут готуються збройні напади, але ви будете в повній безпеці. – Дякуємо, але якось наступного разу. Ми вже в Єгипті/Лівії достатньо відпочили…

У ситуації із планами нападу на органи влади віриться в єдине: ці плани обговорюються на українських кухнях. Подібні розмови точаться ще з радянських часів, але мають своє продовження лише в народному гуморі. Нагадаю один бородатий анекдот із далекого 1989-го року:

Идет съезд народных депутатов СССР. Вбегает мужчина с автоматом в руках:

– Кто здесь Борис Ельцын?!

Зал дружно показывает в сторону Ельцына. Все повскакивали, тычут со всех сторон пальцами:

– Вон! Вон он!

Мужчина снимает предохранитель:

– Боря, пригнись!

Але є одна відмінність українських реалій від 20-річного минулого. У сучасній версії цього анекдоту народні депутати разом із міністрами та президентом не почують останню фразу. Вони глухі до свого народу.

Тому й народ не має свого "Борі", якому варто було б пригнутися.

Олексій Братущак, спеціально для УП