Повстання мас?
Віра українців у політичного месію, яка бере свій початок у подіях 2004-го року, спочатку змінилася на політичний абсентеїзм. Натомість зраджені ідеали посіяли прихований гнів, який поступово переростає в бунтівний потенціал.
У суспільстві дійшов до верхньої межі градус протестних настроїв та всепоглинаючої зневіри в політиках, уламки опозиції ж мріють про "велике очищення" та справедливу революцію, яка змете геть нинішню владу та відкриє нові обрії в історії країни.
Проблема й влади, і опозиції в тому, що вони занадто довго "юзали" кредит довіри громадян та виборців, рахуючись із ним тільки під час проведення передвиборчих та виборчих кампаній.
Однак наразі стало зрозуміло, що країна перебуває в стабільному колапсі.
Старше покоління людей не влаштовує постійне дорожчання життя, молодь – відсутність перспектив. Окрім соціально-економічних збурювачів, до яких можна віднести ще й зростаючу безодню між багатіючими олігархами та все стрімкішим падінням доходів громадян – попри заяви уряду про "покращення", – на авансцені замайоріла ментальна невідповідність запитів молодого покоління зі світоглядними цінностями нинішніх керуючих бонз країни.
У такому строкатому вигляді українське суспільство не готове до будь-яких справжніх революцій. А от некеровані бунти – можливі.
І, скоріше за все, саме їх так боїться влада.
Напрочуд дієвий спосіб нейтралізації таких бунтів – це спроба направити їх у певне зрежисоване русло. Експерти неоднозначні у своїх оцінках: нещодавні протести "афганців" та "чорнобильців" видаються справжнім виявом протестної люті народу до своїх обранців. З іншого боку – це досить дивно виглядає в політичній системі, яка повністю керована єдиною особою в країні – президентом.
Чому ж не видно протестів проти діяльності АП?
Нібито все логічно: формально парламентарі скасовують, або надають пільги, проте навряд чи коаліційна більшість у сьогоднішньому складі є саме тим центром прийняття рішень, від якого залежить майбутнє розподілення фінансів державного бюджету на наступний рік.
Натомість влада відкрито, вустами президента свідомо декларує намір "закручування гайок". На засіданні уряду Віктор Федорович зробив несподівану заяву про те, що йому стало відомо про факти масового озброєння громадян України. В експертних колах одразу виникла думка про те, що президента вводять в оману правоохоронні органи, таким чином даючи зрозуміти, що вони – єдина надійна опора для стабільного функціонування теперішньої влади.
Однак такими заявами президент та його адміністрація банально діє "на випередження": у разі серйозних вуличних сутичок, або інших революційних організованих подій, тепер влада має козир для більш жорсткіших дій.
Здавалося б, банально, проте в разі чого – дієво й "на підхваті".
Немасовість протестних акцій пов'язана з тим, що сфери інтересів протестуючих ніяк не перетинаються.
Приклад цього – протести підприємців минулого року, так званий Податковий майдан. Протестували тільки ті, хто відчував загрозу власним інтересам. Решта суспільства – лише споглядали.
Урок, який винесла влада з тих часів – уміння знаходити компроміс з окремими представниками бізнесу, тишком-нишком "спускаючи на гальмах" протестний потенціал найбільш активної верстви населення країни.
Найбільш показове у всій історії протестних рухів за останні 2 роки – вони не є лідерськими, а опозиція так і не спромоглася створити хоча б гіпотетичну альтернативу та власне бачення – як країні жити далі.
Ба більш, події з ув'язненням Тимошенко дали остаточно зрозуміти: або опозиційні політики здатні об'єднатися та виробити нові смисли нової української політики – фактично це добровільний акт такої собі самолюстрації. Або вони животітимуть як хитка альтернатива до появи насправді сильних опозиційних гравців – із новою ідеєю, новими лідерами, новими підходами до вирішення справді наболілих проблем у суспільстві.
Чи прийдуть такі політики – питання риторичне. Чи існує альтернатива сьогоднішній правлячій псевдоеліті – напевно, що так.
Питання лише полягає в тому, чи буде вона кращою, або ще гіршою.
Нинішня опозиція в її розрізненому стані лише задекларувала бажання щось робити. Однак протиставити нахабним діям влади поки що нічого не може.
Популярна теза про "верхи" та "низи" все частіше виглядає примарою в контексті політичного процесу по-українськи. Швидше за все йдеться про такий собі період застою в новітній історії України. Адже спостерігаємо лише наявність зародків громадянського суспільства – певних ініціативних груп, які здатні поки що лише заявити про свій протест проти політики влади. Однак на цьому етапі влада навчилася швидко нейтралізувати такі осередки громадянської незгоди шляхом перемовин.
Український протест поки що – протест без розлючення. Повалення паркану біля Верховної Ради викликає радше емоції солідарності з тими чи іншими групами протестувальників.
Однак це аж ніяк це не означає, що завтра на підтримку протестуючих вийдуть десятки та сотні тисяч наших співгромадян. Більш того, такий протест просто приречений знайти свій фінал у глухому куті.
Чого ж насправді підсвідомо боїться влада?
Скоріше за все – це одночасної акумуляції великої кількості неконтрольованих бунтів по всій території країни. Адже, після всіх раціональних аргументів і протестів з абстрактними вимогами, незадоволена злість все-таки залишається, і, можливо, знайде свій прояв у конкретних акціях погромів. Як це сталося, наприклад, у Лондоні цього року.
Чи здатна влада ефективно працювати – ніхто не знає, бо таких прецедентів за останні 20 років ніхто не пам'ятає.
Натомість найкращим варіантом виходу, на думку можновладців, зі складної ситуації ескалації протестних настроїв, що відбувається наразі, є тактика "випускання пари". Що це буде – чергове засідання уряду зі звільненням половини складу кабміну Азарова, розпуск Верховної Ради, або мобілізація опозиційних сил у єдиний потужний рух – покаже час.
Однак уже зараз усе більш стає зрозумілим, що влада так просто не поступиться місцем новим альтернативам, адже на карту поставлено надто багато.
Один із небагатьох сприятливих варіантів розвитку подій у вітчизняному політикумі – це переформатування сил та сфер впливу в самій провладній команді, і початок справді напруженої результативної роботи на користь суспільства. Звучить як жарт, але ж...
Гіпотези про те, що надто жорстка політика президента, яка може призвести до чергового соціального вибуху в суспільстві, не влаштовує деякі впливові групи олігархів – не раз виринали в експертних оцінках.
Що конкретно стане наступним каталізатором соціальних невдоволень та протестів – прогнозувати не береться ніхто.
Соціологи наголошують на зростанні негативних настроїв у соціально-економічних факторах, політологи – у наступному витку наступу влади на демократичні цінності. Влада ще досить впевнена у своїх силах, аби зрозуміти та почути запити суспільства.
Отож, швидше за все, оминути зіткнення не вдасться.
В якій формі воно відбудеться, і коли це станеться – невідомо.
Натомість досі відкритим залишається головне запитання – чи знайдеться той сміливець, який запалить бікфордів шнур протестів і скерує їх собі на користь?
Чи вибух просто стане некерованим?
Олександр Радчук, політичний оглядач, спеціально для УП
