Вирок Юлії Тимошенко як постріл у Сараєві
Життя дипломата – це два-три роки роботи у центральному апараті та три-чотири у довготерміновому закордонному відрядженні.
Своє останнє довготермінове дипломатичне відрядження мені довелося провести у Сараєві. Це мальовниче балканське місто стало в європейській історії знаковим. Саме там влітку 1914 року сербський студент Гаврило Принцип стріляв у ерцгерцога Франца-Фердинанда та його дружину Софію.
Жоден оракул навряд чи був здатний у 1914 році передбачити, що ці постріли дадуть поштовх невідворотнім подіям, які призвели до розпаду кількох світових імперій, загибелі мільйонів їхніх громадян.
Відлуння цих пострілів зачепило й Україну, де мільйони українців загинули у двох світових війнах, стали жертвами жахливого нищення тоталітарним режимом у міжвоєнний час.
Нині світ змінився. Є впевненість, що нових масштабних війн у Європі не буде. Але очевидно, що вся Європа, так само як і світ стоять на порозі глибинних змін.
Маємо грецьку кризу, ще пів-Європи у напів- чи передкризовому стані. Революції і важко прогнозовані зміни у арабських країнах. Неврегульовані конфлікти на території пострадянських країн і далеке від остаточного врегулювання косовське питання.
Все сильніше бажання російського керівництва відродити інтеграційні процеси серед країн колишнього СРСР. Нові геополітичні центри сили, які зовсім інакше можуть спрямувати світовий розвиток у порівнянні з тим, як його бачать стратеги у Вашингтоні, Москві чи Брюсселі…
Світ складний і непевний. На цьому тлі те, якою була міжнародна реакція на справу Юлії Тимошенко заслуговує на сумлінний аналіз, навіть якщо тут і не обійтися без емоцій. Необхідні тверезість і реалістичність в оцінках того, чому в один день на Україну почали тиснути і з заходу, і зі сходу. Не часто так трапляється. Чому?
Тут доречно згадати статтю Шнайдер-Детерса "Російський фактор" у німецькій політиці щодо України". Публікація ця настільки показова, що, уважно її прочитавши, можна відтак знехтувати сотнями інших і заощадити таким чином найдефіцитнішу нині субстанцію – час.
Суть розлогих міркувань автора викладено в останньому абзаці: "Укладення Угоди про асоціацію є, імовірно, останнім реальним шансом України через певний час стати членом Європейського Союзу.
Якщо цю можливість буде втрачено, і президент Янукович піде на такий ризик через "справу Тимошенко", тоді видається цілком припустимим, що Україна в найближчому майбутньому необоротно – у будь-якій формі – "возз’єднається" з Росією".
Поки передруковував цей пасаж, пригадалося, як один мудрий філософ розповідав про свій досвід читання Сталіна і Гегеля. Вникаю вперше у якийсь текст Сталіна, казав він, і все там так ясно, так дохідливо.
Перечитую вдруге – раз у раз наштовхуюсь на якісь невідповідності, алогізми, "нестиковки" тощо. Читаю втретє – цілковитий абсурд і повна нісенітниця!
З Гегелем усе навпаки: спершу – темний ліс, потім починають проступати контури викінченої, бездоганної і цілісної логічної конструкції, і лише з третьої спроби розумієш усю довершеність і глибину думки філософа.
У цьому сенсі стаття Шнайдера-Детерса викликає подвійне враження. Її читаєш уперше так само як тексти Йосипа Віссаріоновича: усе просто, по-німецьки ґрунтовно і зрозуміло.
Коли він, скажімо, констатує, що німецький уряд "під асоціацією України розуміє альтернативу членству, а не підготовку до членства", і тому категорично відхиляє бажання української сторони внести в преамбулу Угоди про асоціацію обіцянку перспективи членства, остерігаючись, що внаслідок такої перспективи інтеграції запуститься механізм "автоматичного вступу", то перечитуючи їх кожен раз ставиш собі все нові запитання.
Стоп, почекайте, усе ж навпаки! Україна розуміє асоціацію як ключовий етап у напрямі до членства в ЄС, ніяк не альтернативу. Угода потрібна для створення умов вступу країни в ЄС, а не як просто засіб покращення умов доступу компаній ЄС на ринок України.
Маємо успішні приклади наших сусідів і хочемо їх повторити. Але ж перед поляками ЄС відкрив перспективу вступу в 1993 році в Копенгагені і через рік вони підписали угоду, аналогічну тій, яку ми зараз готуємось підписати, з чіткою європейською перспективою.
Саме дякуючи їй та адекватним фінансово-інституційним механізмам через 10 років Польща вступила в ЄС.
Балканські країни визнані потенційними кандидатами на вступ до ЄС у 1999, їх перспектива вступу була повторена у 2003, на цій основі вони уклали свої угоди про стабілізацію та асоціацію і незабаром Хорватія першою з Балкан зможе вступити в ЄС. Іншим знадобиться значно більше ніж десятиліття.
Саме тому питання європерспективи – це не питання вступу сьогодні – це сигнал, що Україна має надію на вступ у 2020 році. А не у 2040.
Якщо проблема у тому, що у Берліні бояться "величезного фінансового тягаря, який ляже на них внаслідок вступу України", то давайте про це й поговоримо. Давайте запишемо, що хоча нашим західним сусідам ЄС давав допомогу в 10 разів більшу, ніж Україні, але от Україну приймуть в ЄС лише за умови, якщо вона сама заплатить за свій вступ!
Давайте про це дискутувати – але не можна через власні страхи закривати перед країною двері і використовувати справу Тимошенко як привід для цього.
Нагадуючи, що "кримінально-правове переслідування колишнього прем’єра Юлії Тимошенко… послаблює підтримку ідеї прийняття України в Європейський Союз навіть з боку тих нових країн-членів, які наполегливо підтримували її досі", – автор підводить українського читача до вже процитованого заключного висновку-прогнозу, який не лише підсумовує статтю, а може слугувати своєрідною квінтесенцією позиції Заходу з українського питання.
Спитаєте, що тут не так? Усе ж правильно, все гранично прозоро і очевидно! Ні додати, як то кажуть, і ні відняти…Рішення за Януковичем. Нехай він випустить Тимошенко, відмовиться від нереалістичних претензій на закріплення європейської перспективи і їде мерщій в Брюссель підписувати Угоду про асоціацію.
Однак, саме ця прозорість і зрозумілість подальших дій українського президента, як вони бачаться і наполегливо нав’язуються нам із Заходу, якраз і наводить на думку про нісенітницю у дусі сталінських мудрувань.
Задля перемоги європейських стандартів президента змушують … порушити один з цих стандартів! Адже невтручання у діяльність судової влади є основоположним принципом верховенства права.
Коли автор пише про навіяні власним перебуванням у Сараєві історичні паралелі, то в цій низці аналогій немає лише одного – незалежної України. України як держави в часи Гаврила Принципа не існувало, тобто українське питання було (і навіть, як знаємо, становило пріоритет для Франца-Йосипа, і особливо для Франца-Фердинанда), але вирішувалося воно без нас.
Тодішні стратеги розмірковували приблизно так, як це нині робить Шнайдер-Детерс: "Внаслідок політичної асоціації України Європейський Союз ризикує спровокувати фундаментальний конфлікт з Росією.
"Втрата" України на користь Європейського Союзу призведе до найвищої напруги в його відносинах з Росією. Залишається відкритим питання, чи зможуть "умиротворити" в Європейській Раді … Володимира Путіна, стратегічною метою якого є "консолідація" СНД – у тому числі й України – під керівництвом Москви".
Де тут місце для українців? Як вставити у цю розмову "великих" ЄС і Росії свої п’ять копійок?
Протягом багатьох століть відповіді на ці питання е було. Наслідком таких ось "теоретизувань" у Відні, Берліні та Москві і стало те, що головний театр воєнних дій під час двох світових воєн минулого сторіччя був на нинішній українській території, окошившись насамперед як на нашій землі, так і на людях, які на ній мешкали.
Загинули мільйони. Десятки мільйонів. У війні і між війнами. У протилежних арміях, під радянськими і німецькими кулями. Голодомори, бабині яри…
Що ж принципово відрізняє теперішню ситуацію? Лише одне: сьогодні цю територію захищає держава Україна. І ця держава голосом її президента послала світу кілька простих і чітких сигналів.
Перше. Україна наполягає на тому, щоб закріпити в преамбулі Угоди про асоціацію європейську перспективу України. Без цього Угода втратить сенс.
Друге. Питання про європейську перспективу України і суд у справі Юлії Тимошенко – це дві різні речі. Пов’язувати їх Україна категорично відмовляється.
Третє. Україна готова до рівноправного і взаємовигідного партнерського діалогу і з Росією, і з Європейським Союзом (як і з будь-яким іншим міжнародним актором), який виключає ультиматуми, диктат і тиск.
З кожним днем стає дедалі очевидніше, що українська державність безпосередньо залежить від того, чи вдасться країні втриматись на цих принципових засадах. Вони бездоганні з морального і юридичного погляду. І вони дуже вразливі з погляду політичного. Адже доля моралі і права у світі, де владарює політична доцільність, усім добре відома.
Щодо президента України, то він зараз стоїть на цих засадах твердо – його не зміг збити з ніг ні політичний шквал критики всередині країни, ні безпрецедентний в новітній історії країни зовнішній тиск.
Стосовно напрочуд одностайної реакції з боку Брюсселя, Вашингтона і Москви, то вона, крім усього іншого, непомильно засвідчує одну надзвичайно важливу обставину: усі рішення, пов’язані із справою Тимошенко, приймаються не у згаданих столицях чи деінде, а в Києві. І це також, до речі, трапляється чи не вперше в історії незалежної України.
Від того, чи встоїть Україна, чи не піддасться зовнішньому і внутрішньому тиску залежить майбутнє не лише України як держави, а й доля Європейського Союзу і Росії.
Успіх європейської інтеграції України – це успіх не лише України. Це успіх і ЄС. Виконання ним визначеного власноруч завдання об’єднати континент. Це і успіх Росії. Через євроінтеграцію України виграє і наша сусідка, нехай не її геополітики і стратеги, але точно – її громадяни і суспільство.
Нинішня ситуація сповнена драматизму. Проте ключ до її вирішення лежить не в Києві. Київ своє слово сказав. Тепер черга за Брюсселем (Берліном).
І якщо там вже ближчим часом не будуть прийняті принципові рішення щодо розширення Європейського Союзу на схід і перспективи членства в ньому України, то, боюсь, знову повернемося до історичних паралелей – з Сараєво, Мюнхеном, або Ялтою півстоліття назад.
Нинішній етап в розвитку України й всього континенту має шанс залишитися в історії як вирішальний поштовх об’єднанню Європи, подоланню тих тектонічних геополітичних розломів, які проходять територією України і які становлять загрозу для всього європейського континенту.
Для цього треба лише дві речі: 1) мужність і мудрість з боку тих, хто ухвалює політичні рішення в Брюсселі, Берліні, Парижі та інших європейських столицях, і 2) стійкість і непохитність у відстоюванні державницького підходу з боку Києва.
Перед тим, як вимагати від президента України якихось поступок і компромісів, очільники Європейського Союзу мали б тричі задуматись над суттю їхніх вимог. І тоді майбутнє європейського континенту, дасть Бог, відкриється перед ними так само чітко, як і текст Гегеля після третього прочитання.
Василь Івашко, радник МЗС України, для УП
