Неубієнний паркан

Душой и сердцем я горю, забору славу я пою,
Который стойкостью своей являет нам пример.
Который крепок и силен, который верен, словно слон,
Надежен, словно милиционер.
Снимите шляпу с головы, перед забором все равны,
А если дверь найдете в нем – Заприте на засов.
"Посвящение забору", гурт "Машина времени"

За останні півмісяця, зведений на якогось дідька металевий, дуже схожий на грати, паркан побіля головної української законодавчої цитаделі влади ламали і валили тричі.

Спочатку це були афганці, потому чорнобильці і врешті-решт кінцевий результат цієї нової опозиційної забавки був досягнутий спільними зусиллями декількох громадсько-політичних організацій.

Але кожного разу паркан знову поновлювали. Просто якась неваляшка, та й годі.

І я сьогодні не про те, які саме і скільки з тих організацій є так би мовити правдивими, а які маніпулятивними, тобто фактично провладними і неправдивими, створеними штучно під шумок протестного моменту.

Як і не про те, що сам процес повалення паркану дуже нагадує заключну фазу застосування технології тимчасового випускання пару. І не стільки у натовпу під ВР, а в більшій мірі задля знижки градусу всенародного роздратування.

Я про психологію.

Останнім часом мені із різних джерел довелось чути черговий витвір народної творчості у зв’язку із найвідомішим сьогоднішнім парканом-неваляшкою.

Сенс його приблизно наступний: раніше зеків примусово саджали за грати, відгороджували високими мурами із колючкою поверху та суворо охороняли від іншого законослухняного люду задля більш-менш безпечного і комфортного життя-буття останнього.

А от тепер зеки депутатського та іншого високопосадового штибу добровільно задля власного ж комфорту і безпеки живуть і працюють у приміщеннях із ґратами на вікнах, забезпечують себе чисельною охороною і відгороджуються від іншого світу височезними мурами та залізними парканами.

І якщо ще нещодавно однією із найгідніших зеківських чеснот була втеча із буцегарні, то тепер чим паркан вищий, решітка міцніша, а охорони із злими цуциками більше – тим зека, перепрошую, депутат чи високопосадовець "товщий" і "авторитетніший". В першу чергу, звичайно ж, у своєму колі чи зграї/банді.

Але дивуватись тут немає чому.

Декілька років тому мені задля написання однієї статті довелось поспілкуватися із фахівцем у галузі кримінальної психології.

От він мені і пояснював, що останнє із чим розстається людина і що вона втрачає чи то в результаті важкої хвороби, чи то в результаті деградації особи, чи то просто природнього старіння – це набуті за довгі роки професійні навички та в значній мірі залежні від цього життєво-побутові звички поведінки, тобто стиль життя.

Наприклад,  високопрофесійний сантехнік якщо навіть остаточно зіп’ється, то до останнього, на рівні підсвідомості, буде здатен чинити крани або ж прочистити каналізацію.

Або людина, котра довгі роки звикла жити в комфорті з усіма зручностями цивілізації, якщо волею долі потрапить, наприклад, до якогось волоцюжного кубла, тим не менш намагатиметься облаштуватися із максимально можливими за цих умов зручностями.

Знову ж, наприклад, намагатиметься влаштувати нічліг не на купі брудного і обісц…го ганчір’я чи простеленій прямо на підлозі газетці чи картонці, а спробує роздобути де-небудь (хоч на тій же помийниці) матрац, розкладачку, а якщо пощастить – той диванчик.

А до них ковдру, подушку і навіть пару ряднин замість простирадл. Поруч замість тумбочки поставить як мінімум якого-небудь ящика, а то й саму тумбочку із відбитою парою ніжок, прилаштувавши цеглини замість них.

А  в тумбочці буде зберігати власні тарілку, кухля, ложку і навіть виделку. Ну і як апофеоз облаштування – відгородить своє житло від іншої компанії рогожкою на вервечці.

І навпаки. Якщо якого-небудь люмпена-волоцюгу крива долі винесе на самий верх, то як би ви його не вдягали і взували, яким би манерам не навчали, один дідько з нього повсякчасно буде вилазити волоцюга і люмпенство.

Він намагатиметься все облаштувати так, аби максимально не напружуватися і не працювати, а його безпосередню роботу виконували би наскільки це можливо підлеглі.

І одночасно буде прагнути отримати максимальні дивіденди від такої "діяльності".

І в повсякденному житті такий персонаж при першій-ліпшій нагоді (в тісному сімейному колі чи в компанії друзів) поводитиметься як волоцюга: сякатиметься не в хустину, а в два пальці, спльовуватиме за столом і добре якщо не прямо на нього, а під, зригуватиме, а той шептуна може запустити.

Та й в публічній обстановці давно набуті звички і природній несмак теж вилазитимуть постійно: від олівця у вусі парламентаря чи чухання під пахвами на прес-конференції і до відвертого зівання у всю пащеку на засіданні Кабміну чи страусових мештів на європейському саміті.

Теж саме стосується і кримінальної публіки.

То й же кишеньковий злодій до останнього буде здатен принагідно поцупити гаманця у якого-небудь роззяви, а професійний шахрай навіть на смертному одрі розведе на бабло яку-небудь довірливу лошицю.

А потрапивши знову на зону кримінальник зі стажем буде там почувати себе набагато комфортніше, ніж на волі. Бо більш привчений до життя на нарах.

Мало того, навіть дуже везучі крадії-злодюги, котрим тривалий час щастило, кінцево потрапивши за ґрати у своїй більшості дуже швидко адаптуються до тюремного життя.

Бо постійно, на підсвідомості, живуть під страхом попастися і психологічно готуються до життя в нових умовах.

А відтак, як на мене, переважна більшість наших владоможців не лише через страх відплати і покарання, але й внутрішньо, підсвідомо готуючись до посадки в буцегарню звикають до життя за ґратами під охороною і за високими мурами чи залізними парканами.

І саме цим пояснюється феномен паркану-неваляшки. Бо у нардепів (та й інших владоможців) порушується, най і антуражна, гармонія підсвідомого зеківського життя-буття.

Тож най готуються і звикають…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Товариство "Малого Кола", для УП