Толерантні неоліберали проти "Свободи"

Останнім часом критика "Свободи" деякими представниками української неоліберальної інтелігенції набула системного й відверто провокаційного характеру. Толерантні до різноманітних непривабливих явищ нашої суспільно-політичної та соціально-економічної дійсності, ці діячі, тим не менше, зовсім нетолерантно, а жорстко, підступно й тенденційно проводять послідовну кампанію з дискредитації ідей соціального націоналізму.

У ЗМІ час від часу з'являються публікації з убивчими назвами, у яких автори гнівно намагаються затаврувати "Свободу", висловлюючи свій переляк радикальними гаслами та цілями.

Сьогодні в Україні розвелось чимало майстрів жанру чорних політтехнологій, які звикли проводити голослівні аналогії, не намагаючись заглибитись в сутність явищ. На перший погляд толерантні та інтелігентні, ці діячі, насправді, схильні вдаватись до надзвичайно брудних методів боротьби.

Маніпулятивно пов'язуючи неонацизм і "Свободу", певні суб'єкти дають право на проведення паралелей іншого характеру.

Так, оскільки одним з активних діячів масонського руху був і сумно відомий Андерс Берінг Брейвік – чому тоді не припустити, що масони своєю діяльністю загрожують сучасній цивілізації?

Як показує українська історія останніх ста років, наші толерантні політики завжди вели запеклу боротьбу проти своїх нетолератних опонентів, але ніколи – проти ворогів і окупантів, перед якими безсило капітулювали.

Бій під Крутами – це прямий наслідок мислення та дій Центральної Ради, у складі якої тотальне переважали ідеологи толерантності. І соромно має бути не "Свободі" чи іншим націоналістичним силам, а м'яким безхарактерним політикам, які, не створивши повноцінну армію, поховались від наступу ворога за спини студентів.

Тоді більшість Центральної Ради надзвичайно негативно поставилась до націоналіста Міхновського з його ідеєю створення українських збройних сил. Проти неполіткоректних самостійників, які наважились заявити про право України на власну державність, навіть розпочалось слідство. І ці нерішучі інертні інтелігентні діячі, які витрачали час на пусті балачки, довели націю до катастрофи.

Згодом за свою толерантність до поневолювачів українці були "нагороджені" масовими репресіями, депортаціями та голодоморами. Водночас на територіях, де збройну боротьбу проти окупантів вела УПА, голоду ніколи не було.

Неолібералам має бути соромно за зраджений Майдан 2004 року, ідеї якого вони повністю забули й поховали. Бо головна причина приходу до влади Януковича, як це не подобається визнавати деяким діячам і за сумісництвом запеклим опонентам ВО "Свобода" – зовсім не в голосуванні "проти всіх", а в імпотентності й зраді тих, хто був владою в 2005 – 2010 роках.

Замість того, щоб проводити рішучий демонтаж системи соціального гноблення та національного приниження, неоліберали потай від власного народу домовились з олігархами та фальсифікаторами виборів 2004 року про взаємне мирне сите та щасливе існування.

Вони не використали духовний енергетичний потенціал українців у той час. Вони загравали з тими, проти кого люди вийшли на Майдан і привели сьогодні до влади Партію регіонів. А дехто з них навіть удостоївся "честі" стати тушкованим зрадником-перебіжчиком.

Сучасний доробок представників неоліберальної інтелегінції – це втрачений шанс України здолати синдром малоросійства й вийти на якісно новий рівень розвитку.

Це практика здачі національних інтересів, пасивності, слабкості духу й відсутності дій. Урешті-решт, це практика сидіння за чашкою кави й філософських міркувань про європейське майбутнє України.

Але Європу треба побудувати в себе своїми руками й розумом – а не просити, щоб її експортували до нас.

І будувати потрібно не сліпо копіюючи сучасну європейську дійсність. Сумнівно, що українці хотіли б побачити на своїх вулицях деякі приклади з життя сучасної Європи, які найбільшого розквіту досягли в Лондоні та Парижі у дні масових погромів мігрантів з Африки та Азії.

Сьогодні толерантні неоліберали ведуть боротьбу проти "Свободи" за те, щоб українці залишались недонацією. Таким собі пасивним конгломератом людей, які не відстоюють свої соціальні права, бояться назвати речі своїми іменами, уражені комплексом малороса й позбавлені національної свідомості.

Однак, кожна нація – це живий організм.

Говоритимемо відверто: сьогоднішній стан української нації такий, що вона може дозволити собі обирати цю владу й терпляче ставитись до панування олігархічних кланів у політиці та економіці. А потім робити наївний вираз обличчя й скаржитись на життя, не розібравшись у причинах.

Тому лише наполеглива робота над революцією суспільної свідомості є передумовою для змін у соціально-економічній та політичній площинах. Це саме те, що й пропонує "Свобода" та Юрій Михальчишин.

Які ж цінності запропонували нам неоліберали?

Хіба що культ споживацтва й грошей. Панування такого типу егоїстично-меркантильного мислення привело до того, що вже понад 20 років незалежності Україна продовжує перебувати в умовах внутрішньої окупації та соціальної несправедливості. Численні соціальні хвороби загрожують існуванню української нації. Відсутність у багатьох громадян чіткої національної ідентичності, пристосуванство та комплекс неповноцінності не дає шансів на побудову могутньої держави.

Також дивує те, що толерантні неоліберальні й мультикультурні опоненти "Свободи" в епоху централізації влади в руках режиму Януковича чомусь не звертаються за підтримкою до українців. Можливо, тому що реальної підтримки в них просто немає, або вони нездатні працювати в не зовсім комфортних умовах.

Тому було обрано дуже цікавий шлях.

Формально неоліберали ніби хочуть повалення Партії регіонів. Але воліють це робити не своїми, а чужими руками. Замість того щоб звертатись до власного народу й піднімати його рівень суспільної свідомості, неоліберали сподіваються на допомогу з-за кордону й із надією чекають, що Захід нам допоможе.

Поки українці не здолають внутрішні комплекси неповноцінності, їм не бачити заможної держави й гідного життя. І однією з основних передумов на шляху трансформації суспільного мислення є вміння називати речі своїми іменами.

Саме наша політ коректність дозволяє створювати оманливі образи дійсності, ігнорувати очевидне та замовчувати суть проблеми замість їх вирішення.

Чи можна заперечити тому факту, що непропорційно значна частина ЗМІ та великих підприємств в Україні належить неукраїнцям? Чи можна заперечити тому, що у вищих ешелонах влади засіла велика кількість осіб неукраїнського походження та неукраїнського світогляду?

Чи можна заперечити, що наша псевдоеліта нещадно експлуатує національні багатства України та результати роботи мільйонів українців, казково збагачуючись? Чи нормальним є те, що мова колишнього окупанта панує в середовищі української лжееліти, а колоніальна ментальність перетворює її в сателіта колишньої метрополії?

І чи не здається, що в дійсно суверенній державі так бути не повинно?

Усе це – зовсім не спекулятивно вигадані, а цілком реальні факти сучасності. А факти, як відомо, найбільш правдива й неспростовна субстанція.

На відміну від обтікаючих прихованих суджень, якими так полюбляють зловживати адепти толерантного неолібералізму в Україні, ведучи свою боротьбу проти націоналістів.

Петро Герасименко, спеціально для УП