Адмінпослуги: крок вперед, два вбік

На фоні гучних заяв представників влади про початок боротьби з корупцією та впровадження системи прозорих і зручних адміністративних послуг, насправді відбуваються не зовсім відповідні дії.

З одного боку, нещодавно поданий до парламенту главою держави проект закону "Про адміністративні послуги" може вважатися кроком вперед на шляху реформування даних послуг. Але паралельно з цим з’являються нові акти уряду, зміст яких аж ніяк не відповідає проголошеним реформаторським планам.

Яскравим прикладом такого стрибання вбік є прийнята 26 жовтня 2011 року постанова Кабінету Міністрів про надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби (ДМС) платних послуг.

У постанові налічується 45 позицій (послуг). Але переглянувши їх, можна констатувати, що насправді послуг там значно більше, адже в деяких пунктах є ще по десятку підпунктів (окремих послуг), а загалом цей перелік займає 11 сторінок дрібним шрифтом.

Задля справедливості визнаю, що у порівнянні з попереднім спільним наказом МВС, Мінфіну та Мінекономіки "Про затвердження Розмірів плати за надання послуг органами та підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Порядку їх справляння", дана постанова містить все ж меншу загальну кількість послуг і вже не передбачає абсурдне стягування коштів за надання консультаційної допомоги, довідкових та інформаційних матеріалів, які на практиці ніколи й не надаються конкретному споживачеві.

Але приклади подрібнення послуг і встановлення не завжди обґрунтовано-високої ціни за їх надання збереглися. Наприклад, за видачу паспорта громадянина України для виїзду за кордон існує єдиний легітимний платіж – державне мито (згідно Декрету КМУ "Про державне мито") у розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів зарплати, тобто 170 гривень.

Згідно ж цієї урядової постанови встановлено ще плату "за оформлення та видачу" цього ж паспорта у розмірі 87,15 гривень. За терміновість цей платіж збільшується вдвічі. З точки зору права, ці платежі мають вважатися необов’язковими, адже такі послуги надаються лише "за письмовою заявою особи", якої для видачі паспорту ніякий закон не вимагає.

А на практиці "підсунуть" заяву на отримання платної "послуги", дадуть платіжку – і чи всі громадяни знатимуть, що їм необхідно підписувати і оплачувати, а від чого можна відмовитися?

Природу деяких "послуг" зрозуміти взагалі неможливо. Наприклад, пропонується справляти плату за "огляд місць проведення масових заходів на вибухонебезпеку". Незрозуміло, хто має оплачувати цю послугу – терорист, який погрожує замінуванням, чи ті, хто бояться ймовірного вибуху.

Якщо цю плату мають вносити ініціатори проведення масових заходів, то за фінансування МВС можна бути спокійним – коли в них закінчуватимуться гроші, вони організовуватимуть необхідність проведення огляду якогось місця на вибухонебезпеку.

Очевидно, що такі послуги мають здійснюватися в інтересах усього суспільства, безвідносно до конкретної фізичної чи юридичної особи, і, насправді, становлять обов’язок держави – гарантувати безпеку громадянам, а не платну послугу.

Цікавою є послуга, віднесена до компетенції інформаційних підрозділів МВС – надання юридичним особам доступу до бази даних про втрачені паспорти та розшук осіб. Отже, отримання доступу до цієї бази з кількістю запитів на інформацію від 1 до 500 протягом місяця буде коштувати 1125 гривень, а якщо запитів назбирається понад 100000, то ціна доступу буде складати більше 47 тисяч гривень.

Підозрюю, що якийсь зміст тут існує, але досвіду всього колективу нашого Центру не вистачило, щоб його зрозуміти. Що ж тоді очікувати від громадян без юридичної освіти?

Оригінальна також норма про різницю в оплаті абсолютно однакових послуг. Зокрема, за реєстрацію чи перереєстрацію транспортного засобу треба заплатити більше, якщо він "іноземного виробництва", ніж у випадку, коли він "виробництва країн СНД".

Отже, коли президент України буде в черговий раз розказувати про євроінтеграційний курс нашої держави, можна сміливо рекомендувати йому не вішати нам нічого на вуха, а читати постанови свого уряду.

Загалом можна зробити висновок, що заявлені реформи у сфері адміністративних послуг носять суперечливий характер.

Тож хочеться ще раз наголосити, що до закону "Про адміністративні послуги" непотрібні всілякі урядові постанови, тим більше, які йдуть з ним в розріз, але необхідний Адміністративно-процедурний кодекс та повноцінне врегулювання на рівні закону питання оплати адміністративних послуг, чого влада поки що нам навіть не пропонує.

Ігор Коліушко, Центр політико-правових реформ, для УП