Чи не досить капіталізмові стояти на краю прірви?
Cеред радянських студентів 1970-х, яким активно забивали голови всілякими марксистсько-ленінськими істматами й діаматами, була популярна така сентенція: "Прогнилий капіталізм стоїть на краю прірви й дивиться, що ми там робимо".
Саме так, іронічно-саркастично, сприймала тодішня просунута молодь компартійну професуру з її остогидлими філіпіками на адресу цього "диявольського поріддя", Західного світу.
Згадався давній студентський дотеп не випадково. Річ у тім, що останнім часом в українських ЗМІ почастішали матеріали, критичне вістря яких спрямоване на... той же прогнилий Захід.
На переконання їхніх авторів, світовий капіталізм – це нескінченні війни, економічні кризи, великий розрив між доходами багатих і бідних et cetera.
Тому й антикапіталістичний рух набирає майже всепланетарного розмаху, трудящі виходять з червоними прапорами й співами "Інтернаціоналу" навіть на Вол-стріт. Чи ж годиться стояти осторонь процесу нещасній Україні? – починають бідкатися деякі наші інтелектуали.
Ні, не годиться, тут же переконують самі себе, всім верствам населення найвища пора гуртуватися, зливатися в один могутній потік і зносити к бісу нелюдяну капіталістичну систему.
Трохи далі від окремих наших інтелектуалів зайшов хіба Уго Чавес. Цей узагалі звинуватив капіталізм вкупі з імперіалізмом у знищенні цивілізації на Марсі.
Аналогічна ситуація, лякає венесуельський диктатор, чекає і землян, оскільки зафіксоване науковцями глобальне потепління – наслідок потужної фабрично-заводської діяльності. А хто її найуспішніше розвиває, цю діяльність? Та кляті капіталісти, хто ж іще.
Аж ніяк не ставлячи собі за мету втягуватися в нуднуваті суперечки стосовно плюсів і мінусів різних суспільно-економічних формацій, хотів би все ж нагадати забудькуватим, що соціалізм у виконанні цілої низки сумно відомих товаришів програв.
Отже виявив, на відміну від капіталізму, свою повну соціальну й політичну неспроможність. Чи не перші прояви близької капітуляції можна було бачити вже в газеті "Правда" середини 1980-х, де стали з’являтися немислимі раніше словесні конструкції: додатковий продукт, товарно-грошові відносини, економічна вигода...
Битва, як писали тоді російські публіцисти, "кавалериста" з "купцем" розгорталася не на жарт, і "купецький" спосіб мислення, звісно ж, перемагав "кавалерійський" з його зрівнялівкою.
"Ринок" – це було найулюбленіше на той час слово комуністичних публіцистів, він, а не кабінетний начальник, мав встановити ціни й розставити все в пошарпаному есесерівському механізмі на нові місця.
Не так воно сталось... Стосовно того, чому не так сталось, є різні думки. Буцімто більшість радянських республік вибрали найгіршу з можливих моделей капіталізму, при якій бізнесмени безпосередньо впливають на політику.
Буцімто до влади в 1990-х дорвалися бідні, для яких влада – це передусім гроші. Буцімто на перешкоді стали комуністи, виступивши проти демократичних перетворень і обстоюючи державне регулювання соціальної ринкової економіки.
Буцімто ніхто своєчасно не здогадався позбавити суспільство від набутих при соціалізмі звичок, управлінських підходів, які перешкоджають вільному ринковому капіталізмові...
Щодо останнього пояснення, то ніхто й не ставив перед собою мети готувати суспільство до безболісного вступу в "новий світ".
"Ну й що з того, що вимруть 30 мільйонів? – cтенав плечима Чубайс. – Вони ж не зуміли вписатися в ринок".
Не забуду, з якою байдужою міною повторював у 1990-х ці слова один мій знайомий народний депутат. Навіть пам’ятаю, де саме відбувалася наша розмова, – біля церкви.
Але що сталося, те сталося. Маємо в підсумку неефективну приватизацію, безробіття, нечисленний клас олігархів, які гребуть усе під себе незгірш, перепрошую за порівняння, свиней в оборі, корупцію, що невпинно знищує державу, та чимало інших болячок. Не на такі плоди капіталізму розраховували ми, авжеж, що не на такі.
Не впевнений, однак, що наймудріше в нашому становищі – знову, як 1917-го, розмахувати червоними прапорами й виспівувати "Інтернаціонал", нехай і в перекладі Миколи Вороного.
Шведам, скажімо, вдалося гармонійно поєднати елементи капіталізму й соціалізму, бідних у Швеції практично немає. Можна навести й інші приклади доволі вдалого функціонування ринкової економіки. Не випадково ж такої популярності набула фраза – "Легше уявити кінець світу, ніж кінець капіталізму", приписувана то Джеймісонові, то Жижеку.
Архіважливо в цій суперечці, як видається, правильно вловити загальносвітові тенденції.
Багато народів світу мають свої політичні, суспільні ідеали й завзято борються за їхнє утвердження. Чи збігаються прагнення українського народу з прагненнями більшості народів, чи йдемо в ногу зі світом?
Якщо так, то ми цілком можемо розраховувати на підтримку й співчуття навколишніх країн, на те, що наша боротьба йде в річищі світового історичного процесу, що вона закономірна, отож українці не гальмують світовий розвиток, а навпаки, пришвидшують його.
Хочеться все-таки вірити, що 20 останніх років не стали для нас пропащим часом і ми хоч трохи заразилися духом вільної конкуренції, особистих прав і свобод. Тобто духом, який насправді визначає розвиток Західного світу.
І байки з душком про "капіталізм на краю прірви" – це всього лише ілюзії людей, які не зуміли правильно зорієнтуватися в світі, де, як писав поет, завжди "усе міняється, оновлюється, рветься".
Дмитро Карп’як, журналіст, Коломийське представництво громадянської мережі ОПОРА, для УП
