Свобода в країні, яка "могла би бути вкрита трояндами, а ростуть на ній самі реп'яхи"
Цитатою з листування Пантелеймона Куліша періоду 1856-57 років розпочинаю розмову на тему національної сотеріології – питання спасіння нації в становищі її національного занепаду.
Розмову, спровоковану Днем Свободи та вчорашньою розмовою з дочкою: "Мамо, не можу ходити спокійно вулицями, хочу плакати, бачачи бідність, приниження, особливо літніх людей"... Ця моя дочка була учасницею Майдану 2004. "На жаль, нічого на краще не змінилося, стало просто нестерпно", – каже вона.
Звичайно, з родиною випили 22 листопада вина, відзначили ті події, від яких, напевно, років так через 50 українці числитимуть новітнє становлення України – як країни свідомого громадянства.
Те майданне єдиномислення та биття, як єдиного серця, сердець мільйонів – відбувалося, на жаль, надто короткочасно.
Далі відомо що трапилося.
У часи молодості Пантелеймона Куліша українець висловлював себе та свої сподівання на становлення Вітчизни як держави словами Шевченка. Сьогодні ми сміливо можемо самовиражатися як громадяни України гаслами Майдану: "Разом нас багато!", " Нас не подолати!", "Бандитам –тюрми!"
Чи не так?..
Звичайно, наша історія невіддільна від літератури. І ніхто не забороняє згадати сьогодні тих, хто в минулі часи пояснював українцям – українськість. Хто невтомно словом стояв на сторожі найбільшого скарбу України – людей, народу, гартував у нього віру, надію, любов, гідність, рівність і прагнення свободи.
Отож незважаючи на підлість, зажерливість, зраду-запроданство, боягузтво тих, хто мав сміливість 2004-го обіцяти людям на Майдані те-се, незважаючи на іуд та іудушок майданних, – ця подія триває в народі. Вона живить його тією енергією справжнього чоловіколюбія та братерства в боротьбі за правду, що спалахнула Помаранчевою революцією, та що її плекала наша література впродовж століть.
То ж і невідомий автор "Слова про похід Ігорів", і Іван Вишенський, і Сковорода, й Котляревський, і вся українська хрестматія – наживо стояла на Майдані, мерзла разом з ним і завмирала в очікування подій: "О земле руська, вже за горою єси!"
Воістину, українські письменники – борці за краще життя простого народу, як би ми не заперечували вкотре й у котре народницьку літературознавчу теорію.
Сьогодні, у напівзаборонений День Свободи, під пильним наглядом ОМОН-у, живі їхні цитати. Незважаючи на століття дистанції між ними й нами, ці цитати пропікають нам душу, промовляють, за словами Івана Франка, до нашого серця.
Іван Франко мав на увазі Івана Вишенського, письменника-полеміста 16-17 століть, палкого захисника православ'я в боротьбі з унією, який кидав вогненні послання-викриття в обличчя єпископам-відступникам.
Сьогодні й унія, і православ'я – не ті. А слова Вишенського набувають ширшого звучання, ніж у часи Берестейської унії, бо стосуються всіх, хто "п'є людську кров":
"Заявляю вам, що земля, по якій ногами вашими ходите та в ній народилися для цього життя і сьогодні живете, на вас перед Господом Богом плаче, стогне та кличе, просячи Спасителя, щоб післав серп смертний, серп кари погибельної, як колись на содомлян, і світовий потоп, котрий міг би вас винищити й викорінити...
Щоб ви більше не плюгавили її антихристовим безбожним невір'ям і поганським нечистим і несправедливим життям вашим..."
Це – з "Послання до всіх, в Лядській землі живущих".
Ви, казав Іван Вишенський, звертаючись до єпископів-відступників, "трупи свої наряджаєте в дорогі матерії, в колисках носите, гроші в шкатули складаєте, а ті бідні за що солі купити не мають..."
Отже, возите ви свої трупи, шановні, у дорогих автах – а люди не мають їсти...
Наряджаєте свої трупи в дорогі брендові шмотки й показуєте в "Шустер-лайф" та "Великій політиці" – а ті бідні одягнутися, крім секонду, нічого не мають...
Далі – слова Пантелеймона Куліша, нестерпно актуальні й сьогодні, мовою оригіналу:
"В Малороссии я не могу прожить и одного месяца с удовольствием: сколько там происходит отвратительного. Угнетают ли кого, сам ли кто угнетатель и негодяй – все это мои братья; недостойное в человеке возмущает меня там гораздо сильнее, нежели де-либо.
Единственная надежда найти спокойный уголок в чужих краях; но скоро ли наступит это время – не знаю".
І з дочкою ми теж говорили про куток у чужих краях, та й хто не говорить? Моя землячка з Івано-Франківщини, наприклад, знайшла була затишок і спокій у родині всесвітньовідомого футболіста Зідана в Іспанії, працюючи в нього покоївкою. А скільки інших на запитання, чи повернуться, відповідають: нізащо!
Звичайно, батьківщина – не хліб і кусень сала, але ж, і не любити її з великої любові особливо нема кому.
Нізащо не вийде в нас поки що спокійної космополітичної бесіди, на жаль. Бо ж одразу тавро "толераста-лібераста"... Одразу площадна, вульгарна людинка починає дерти на собі вишиванку, посилаючи у твій бік прокльони...
Але це до іншої великої теми про Куліша.
А ми – до Шевченка, в контексті майданного "Бандитам – тюрми!", "Осії", звичайно, "Глава 14 (Подражаніє)":
... не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас знайде правда-мста;
А люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
і на хресті отім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розпнуть, розірвуть, рознесуть,
І вашей кровію, собаки,
Собак напоять...
Так що ви судите, а вас судити не будуть, – вас, злодії, бандити, зрадники, ошуканці, іуди й іудушки, нині царюючі!
Люди, що вимагають пенсій, гідних зарплат, що плачуть по ваших інстанціях, хворіють і зневірюються, і ті, що мітингують, і ті, що замкнені у ваших тюрмах, – усі незабаром перестануть терпіти.
І пустять за вітром усе ваше майно.
І дістануть вас і на Канарах, і по всіх-усюдах...
І не зважатимуть ні на ваше членство, ні на ваші члени, ні на ваші воплі, ні на ваші соплі...
От вам яка класична філологія вийшла до Дня Свободи. Хай живе Майдан!
Марія Кривенко, Львів, спеціально для УП
