Якою мовою думає Табачник…
Щойно внесеним урядовим законопроектом, де йдеться про вільний вибір батьками мови виховання в дитсадках, Дмитро Табачник вкотре продемонстрував, що він дуже переймається проблемою прав "рускоязичних" дітей.
Якось він нарікав, що у Києві надто мало російських шкіл, тоді як "Киев – город русскоязычний". А недавно Табачник висловився у тому сенсі, що було б правильно, якби всі російськомовні діти навчалися російською мовою.
"Нельзя, – сказав Табачник, – насильственно лишать граждан страны, а в случае с Украиной – подавляющее большинство граждан – права получать образование на их родном материнском языке, на котором они мыслят".
Видно, що міністр освіти не їздить маршрутками, не ходить по базарах і судах, не спілкується з столичними службовцями. Якби він це робив, він би помітив, що питома вага української мови в усному спілкуванні киян за останні двадцять років дуже зросла.
Кияни перестали боятися публічно розмовляти українською, аби їх не запідозрили в націоналізмі. Вони не соромляться розмовляти українською мовою, бо вона вже не вважається колгоспною.
У маршрутках поміж собою та мобільними телефонами пасажири незвично часто спілкуються тепер українською. Правда, поклавши телефон у сумочку, якась пані може запитати: "Ізвінітє, ви виходітє?".
Практика звертатися до незнайомців російською мовою поступово зникає. Темпи її зникнення залежатимуть від того, чи продовжуватиме українська держава йти, нехай повільно, шляхом національного відродження, а чи воно буде зупинене нинішнім урядом і нинішнім міністром освіти.
Згідно з останнім переписом населення, 85,2% мешканців України, що назвалися українцями (а таких майже 80%), назвали рідною мовою українську. Отже, лише біля 15% українців вважали рідною російську мову.
У Києві українцями назвалися 82,2% його мешканців, а 93,7% киян повідомили про вільне володіння ними українською мовою. Але ж це було ще у 2001! Про яку "насильственную украинизацию" киян може йтися нині, якщо кияни вже на той час вважали себе "українізованими"?
Оскільки Табачник "розписується" не тільки за Київ, а й за всю Україну, йому варто нагадати, що згідно з даними перепису населення, більшість населення східних і південних областей назвали себе українцями.
Зокрема, у Донецькій області – 56%, у Харківській – 70,7%, у Запорізькій – 70,8%, у Дніпропетровській – 79,3%, в Одеській – 62,8%, у Миколаївській – 81,9%, у Луганській – 58%.
Лише в Донецькій і Луганській областях кількість громадян, що визнали рідною мовою українську є невеликою (відповідно 24,1% і 30%), а в інших з перерахованих областей таких є більшість, а в Миколаївській і Дніпропетровській – переважна більшість (відповідно 69,2% і 67%).
За результатами перепису майже 88% усього населення України у 2001 володіло українською мовою.
Якщо говорити про нібито російськомовні області, то тут об’єктивними є такі показники: у Миколаївській області заявили про володіння українською мовою 91,1% населення, у Херсонській – 93,2%, у Донецькій, Луганській, Запорізькій і Одеській областях – у кожній по понад 75%.
Нагадаємо, що про володіння українською мовою повідомили 93,7% киян. Отже можна твердити, що Київ є містом, де живе переважна більшість українців, переважна більшість яких вважає своєю мовою українську.
"Рускоязичіє" багатьох українців і практика звертатися російською до незнайомців є відлунням тривалої колоніальної залежності.
Нова влада збирається провести черговий перепис населення. В анкеті буде розділ під назвою "Мовні ознаки", в якому знову планується поставити запитання "Ваша рідна мова?".
Шкода, що ніхто раніше перед переписом не пояснював, як саме слід розуміти термін "рідна мова". Термін тим і характерний, що його значення має розумітися всіма однаково.
Натомість тут є кілька підходів. Вважають, наприклад, що рідною мовою є та, якою людина думає. До речі, саме про це твердить сам Табачник. Такий підхід випливав раніше з положення марксистсько-ленінської філософії про обов’язкове опосередкування мислення словами.
Проте наукові дослідження останнього часу доводять, що людина мислить не словами, а швидше поняттями і закарбованими у нейронних структурах образами предметів, людей, явищ, подій.
Слова і мова в цілому є не засобом думання, а засобом передачі і сприйняття думок. Слова є кодом, за допомогою якого зашифровуються і розшифровуються думки.
На телешоу Савіка Шустера Табачник, демонструючи свою політичну позицію в мовному питанні, віртуозно міняє мову свого спілкування: він говорить то українською, то підкреслено російською. Але ж невже він думає російською і відразу перекладає українською?
Звичайно, ні. Він просто думає, мислить на основі асоціативного "щеплення" в оперативній пам’яті образів і понять, засвоєних нейронними структурами його мозку.
Є багато доказів несловесного мислення. Сюди відносяться випадки "муки слова", коли людина знає, як називається якась річ, але даної миті ніяк не може пригадати її назви.
Часто люди важко і довго пригадують добре відомі їм прізвища. Яскравим прикладом несловесного мислення є поведінка глухонімих від народження.
Під час читання тексту чи слухання репортажу слово на якусь долю секунди випереджає думку, а під час виступу – думка випереджає слово. Поет є передовсім майстер думки, а не майстер слова, бо його думка шукає риму, а не рима шукає думку.
Кожну думку можна передати десятками словесних рядів. Віртуозне і впевнене "перескакування" Табачником з мови на мову свідчать про те, що він є білінгвом, тобто людиною, яка вільно володіє двома мовами.
У політичному сенсі цей факт є дуже важливим, оскільки білінгвами у Києві і в Україні є не тільки Табачник. Білінгвами є майже всі кияни. Інша річ, що бувають різні рівні володіння мовою.
Є люди, які вільно читають та все легко розуміють на слух, але не можуть вправно та швидко висловити свою думку. Вони ніби шукають слова. Наші сільські люди добре розуміють російську мову, але далеко не всі з них зможуть російською мовою вільно говорити.
Причиною тут у першому і другому випадках є відсутність практики, а часом і таланту. Янукович, Богатирьова, Тимошенко, Кінах та багато інших відомих людей колись теж не вміли добре говорити українською, але практика зробила свою справу.
Не повезло Азарову – людині, безумовно, здібній, але йому, як кажуть у народі, "ведмідь на вухо наступив"…
З викладених вище аргументів можна зробити висновок, що Київ не є містом "рускоязичним". Київ – це місто, в якому всі добре розуміють як російську так і українську, але не всі через відсутність практики можуть вільно говорити українською.
Варто повернутися до поняття "рідна мова".
Слово "рідний" у терміні "рідна мова" є дуже невдалим. Воно є багатозначним, означаючи "близький, дорогий тощо".
Воно допускає ступені порівняння (рідніший, найрідніший), що неприпустимо стосовно термінів. Європейці, як нагадав Табачник, користуються іншим підходом. Німці кажуть "Muttersprache" – мова матері. Усі інші мови є для німця "Fremdsprachen" – чужі мови.
Такий підхід є нормальним для Європи, в якій збудовано національні держави. Українську державу такою назвати не можна, бо Україна в гуманітарному плані ще нагадує російську колонію.
Європейський підхід до поняття "рідна мова" як мови материнської, є найправильнішим. Проте в умовах України це поняття втрачає свою термінологічність через наявність великої кількості білінгвів і тих, хто вільно володіє двома мовами на рівні сприйняття під час читання та слухання текстів.
Для Табачника рідною мовою є, звичайно ж, російська, але можна сподіватися, що і українська не є для нього зовсім чужою.
Ті, кого Табачник називає українськими націоналістами, майже однаково з ним бачать мовну ситуацію в Україні. Але Табачник і українські патріоти роблять тут різні висновки.
Табачник доводить, що дітям киян та міст Сходу й Півдня України треба забезпечити навчання російською мовою. Патріоти ж кажуть, що всіх дітей українців треба навчати українською мовою, бо вона є державною мовою, бо вона є мовою їхнього народу, бо це недобре, коли українець не вважає мову свого народу своєю мовою і цурається її.
Навчання українською мовою не впливає на його якість, бо всі українці і росіяни, що живуть в Україні, добре володіють українською мовою пасивно, тобто добре її розуміють.
Якби мова навчання так негативно впливала на його якість, то сільські діти, які вчилися колись у радянських вишах, не ставали б кандидатами і докторами наук, професорами і академіками.
Інакше Китай не посилав би у Київ, Москву і Варшаву своїх студентів, а вітчизняна олігархія не прагнула б навчати свої чада у Європі.
Діяння і риторика Дмитра Табачника та його войовничий запал у боротьбі за права "рускоязичних" дітей викликані не прагненням дотримуватися демократичних стандартів.
Якби він дбав саме за це, то подбав би, насамперед, про права українців у Донбасі і не мовчав би, коли донецька влада закривала там колись з таким трудом відкриті українські школи.
Табачник, щоб він там не говорив і писав, насправді хоче примножити досягнення російського шовінізму в справі асиміляції українців під росіян.
Він думає не російською і не українською мовою. Він думає понятійними категоріями тих політичних і релігійних діячів з-за кордону, які переконали Януковича призначити його міністром освіти України.
Юрій Гнаткевич, народний депутат України, для УП
