Євразійська сковорідка
Після ухвалення резолюції Європарламенту по Україні "м’яч" знову опинився на українському боці. І поки Банкова тримає паузу, є можливість розглянути альтеративний європейському вектор інтеграції – євразійський.
Тим більше, що союз саме під такою назвою заповзявся створювати Володимир Путін.
Чергова ініціатива російського лідера "по збиранню земель" більшою мірою адресована російським громадянам, ніж зовнішньополітичним партнерам – в Росії "на носі" вибори Держдуми і президента.
Але вона дає нагоду ще раз замислитись, у яку ж "компанію" Україну так наполегливо запрошують.
Планується, що кістяк Євразійського союзу складуть Росія, Білорусь та Казахстан. Тобто, – це вже апріорі не відтворення "союзу трьох братніх слов’янських народів", чим так довго вабили українців.
Саме президент Казахстану Назарбаєв, як відомо, першим багато років тому виступив з ідеєю, яку взяв на озброєння Путін, тому що поняття євразійської спільноти є для казахів природним і зрозумілим в силу географічного положення та історії.
Сьогодні Казахстан – це країна з 16 мільйонним населенням, де доля корінної нації має стійку тенденцію до збільшення. Зокрема, після розпаду СРСР майже половина українців і росіян, які мешкали у Казахстані, виїхали звідти.
Останнім часом з цієї колишньої радянської республіки все частіше стали надходити повідомлення, пов’язані з діяльністю радикальних ісламістів. Так, в жовтні, одне з угруповань попередило про можливі терористичні атаки в разі, якщо влада не скасує закон про релігії, який забороняє носіння хіджабів та молільні кімнати у держустановах.
Крім того, увійшовши до Євразійського союзу Україна опинилась би в одному цивілізаційному просторі з такими суб’єктами Російської Федерації як Чечня, Дагестан та інші республіки Північного Кавказу, Татарстаном і багатьма тюркськими та фіно-угорськими народами.
Коли російські політики агітують Україну включитися в євразійській простір, вони мовчать не тільки про партизанську війну, яку веде проти Росії підпілля у кавказькому регіоні. Вони не кажуть також про все більш відчутні націоналістичні та антикавказькі настрої у самому російському суспільстві.
Нещодавно в Москві відбувся мітинг під гаслом "Хватит кормить Кавказ", і це не поодинока акція, а елемент вже достатньо потужної кампанії. Об’єктами гніву і критики тут є, що принципово, не заробітчани – таджики, а вихідці з Кабардино-Балкарії, Інгушетії тощо. Тобто, власні ж співгромадяни.
Не дивно, що російські політики напередодні виборів розгорнули справжнє полювання на націоналістично налаштований електорат.
Різноманітність культур – це прекрасно, і всі вони заслуговують на повагу. Більше того, вони можуть гармонійно співіснувати, але якщо їх не намагаються штучно загнати в одне політичне утворення.
В СРСР відмінності між національностями нівелювалися комуністичною ідеологію. Хоч фраза Юрія Андруховича в "Московіаді" про те, що нещастя імперії полягає в бажанні "поєднати непоєднуване – естонців з туркменами" є вдалою характеристикою тих часів. А що вже говорити про сьогодення.
Створення ж ЄС було обумовлене спільною драматичною історією європейських народів, до яких належать і українці. Водночас складно навести приклад тісних історичних зв’язків, які б пов’язували Україну з Кавказом, Поволжям або Центральною Азією. Про Сибір же краще не згадувати.
Так, Європа сьогодні переосмислює свою міграційну політику, там теж вистачає конфліктів, де присутній національний або цивілізаційний компонент. Але в європейських країнах існує і жива дискусія з цього питання, в якій беруть участь перші особи держав.
В них є, зрештою, демократичний механізм розв’язання суперечок – референдуми.
У випадку ж Росії ми маємо класичну імперську національну політику, засновану на пропаганді та "ефективності" силових структур, наскрізь просякнутих корупцією.
Крім того, в Європі мова йде про адаптацію мігрантів. На євразійському ж просторі багато проблем пов’язано з історією народів, які і по сьогодні перебувають в колоніальному статусі.
Якщо, зокрема, Росія не може знайти внутрішнього компромісу, не може вирішити надзвичайно болючі міжнаціональні та релігійні проблеми, які весь час тільки загострюються, то чи варто Україні інтегруватися в ініційовані нею масштабні політичні союзи?
Також інтеграція в євразійське, або будь-яке інше об’єднання з Росією та її сателітами відкриває Україну для трудової міграції зі Сходу. І це за умови невиробленості у нас принципів міграційної політики як таких.
В цілому, це означатиме рух України в політично та історично непритаманному їй напрямку.
Хоч з усіма без виключення далекими і близькими сусідами ми можемо торгувати і підтримувати чудові стосунки, не вступаючи, втім, в жодні штучні примарні проекти.
