Шанс для Галичини

Здається, комбінації вичерпуються… Колода з регіональних еліт виявилась надто тонкою. Мали вже дніпропетровські, київські, тепер донецькі еліти на владному Олімпі. І всі ці еліти виявились "так званими".

Повільно наближаємося до failure state. І не стільки в сусідах справа, як би хотілося з полегшенням думати. Адже маємо не лише поганих (як от Росія), але й добрих (як от Польща).

І справа навіть не в особливій, майже генетичній народній ментальності, яка проявляється у неспроможності до державотворення та національного самоосмислення. Адже навряд чи румунський, болгарський чи турецький пролетарій освіченіший чи національно свідоміший за нашого.

Проблема у правлячих елітах. Не нова, м’яко кажучи, теза в українській політичній думці. Але до цих пір, на жаль, не вирішена.

За рік до виборів відчувається фатальна мізерія вибору. Мабуть, вперше за двадцять років формування нації і декларованої демократії. Вже аж набридло протягом двадцяти років "формуватися" і десятиліттями спостерігати за невдалим акторством "професійних" патріотів та розкошуванням таких же "професійних" українофобів.

Хочеться нарешті розвитку. Нового політичного двигуна і бодай якихось успіхів: в економіці, космосі, спорті, науці, культурі.

А то якось соромно, що така чисельна європейська нація досі без жодного нобелівського лауреата чи чемпіона у командних видах спорту.

Маю велику підозру, що попереднім владам не дуже цього й хотілося. З різних причин. Одним було байдуже національне, іншим – не знайомий дух лідерства. Спільним для них було споживацьке ставлення до ресурсів країни та хамське розуміння влади.

У результаті маємо національне явище лузерства і незалежно від кольору партійних прапорів та орієнтації сердець – суцільний неуспіх народу.

Його нецікавість для світових гравців. Бо про цікаву, виразну націю завжди можна щось сказати, якось – коротко – її охарактеризувати. Так, чітко зрозуміло ким є поляк, німець, француз, японець, грузин чи навіть росіянин.

А що таке українець для не надто вдумливого європейця чи тим паче американця?

Людина, яка невідомо якою мовою розмовляє, не визначилась з національними героями та не розуміє в якій частині геополітичного світу перебуває?..

Після тисячі (чи двадцяти?) років націотворення нам все ще бракує виразності національного характеру. Спочатку його внутрішнього формування, а потім – зовнішнього прояву. Характеру, впізнаваного за схожістю в знайомих рисах і водночас особливого у незнайомих.

Лише тоді, коли наші близькі та далекі сусіди відчують український характер (чи то на переговорах по енергоносіях, чи по візовому режиму, чи щодо військової безпеки або відстоювання інтересів власних виробників) ми перестанемо бути "територією".

І не лише для іноземців, але й для своїх же обивателів. Тоді приспівки на кшталт "аби ковбаса…" чи "не имеет значения на каком языке..." відійдуть у небуття і забудуться як не найкращий прояв фольклору.

Почавши статтю з комбінацій національних еліт ризикну запропонувати, на мій погляд, останню комбінацію, яка поки що дає нам шанс. Маю на увазі Галичину. Регіон, який найбільше доклався до відновлення незалежності, до збереження незалежності і буде, мабуть, останнім, який відступиться від незалежності.

Галичина не дала жодного президента і навіть вагомого кандидата у президенти. Галичина не створила політичну силу чи виразну економічну еліту з власними регіональними інтересами. Так би мовити "вся розчинилася в сім’ї".

Думається, що свідомо, заради вищої, омріяної цілі великої і соборної України. Але водночас саме вона виробила власний характер. Упізнаваний та зрозумілий.

З певним наближенням можна стверджувати, що Галичина для України – це те, чим була Пруссія для Німеччини у період її становлення. Трохи надмір жорстка, занадто монолітна, вкрай консервативна і трохи "національно схиблена".

За ці риси галичан решта українців їх недолюблюють психологічно, хоча беззастережно визнають культурну цінність регіону. Зрештою, про Пруссію до сьогодні почуєте мало хорошого від інших німців, особливо баварців. Але хіба це шкодить німецькому локомотиву рухатися вперед?

У ситуації коли комбінації вичерпуються, Галичина повинна отримати шанс. Шанс висунути найкращих лідерів, які володіючи кращими морально-вольовими чеснотами, зуміють зламати частокіл внутрішніх та зовнішніх комплексів і стереотипів щодо українців.

Про це навіть не потрібно говорити самим галичанам. Якщо в української нації як єдиного організму (єдиного поки ще?) є бодай трохи здорового глузду, він повинен нарешті почати працювати і дозволити Галичині конвертувати свій патріотизм і характер у сильного лідера чи адекватну політичну силу.

А страшні казки з шухляд російських спецслужб про моторошний галицький радикалізм слід залишити хіба що для престарілих кримських пенсіонерів. Точно так само як нинішній президент і його команда вимушено (часто лише силою обставин, а не свідомо) еволюціонують до української сутності, владні сили, народжені на Галичині, змушені будуть грати партію інтересів усіх українців.

Що, зрештою, вони й робили за останні двадцять років під час студентських голодувань, антикучмівських акцій чи подій Майдану.

Але на відміну від невдалих еліт-попередників, які свої терміни, замість працювати, витрачали на те, щоб або навчитися бути українцями (як от команди Кравчука-Кучми) або, як у випадку Ющенка – просто бути президентом, галицькі фаворити принаймні не марнуватимуть на це часу та народних грошей.

Заради справедливості треба визнати, що зараз Галичина не готова висунути свого регіонального лідера, який буде кращим для всієї країни. Натомість, вона рухається іншими шляхами: або новішим шляхом побудови партії нового зразка, яка прагне стати противажелем східно-регіональному політичному утворенню та поширити кращі риси галицького політичного та морального характеру на цілу країну.

Або традиційним шляхом підтримки партії харизматичного лідера-"східнячки". Та й в інших "старих" демократичних партіях основні формотворчі імпульси йшли і продовжують іти з Галичини. Не все поки що виходить, не все виходило й раніше, зрештою, не цілком зрозуміло, який зі шляхів найкращий.

Але процес йде. Сподіваюсь, що прогрес та успіх у новій якості - це лише питання часу. Навмисно при цьому не вживаю власних назв та імен, бо не це є метою статті, але, гадаю, що зрозуміло про кого йдеться.

Прусський характер, вихований кривавою боротьбою за незалежність, та австро-угорська імперська генетика галичан повинна запрацювати набагато ефективніше, ніж до сьогодні. Гірше не буде - це вже напевно.

Залишається переконати у цьому українців з-поза Збруча і… самих галичан, які вже, здається, звикли до думки, що не матимуть "свого" президента чи прем’єра у країні, про яку мріяли покоління їхніх прадідів.