Розірвана Європа
"Протягом століть Європа була ідеєю, сподіванням на мир і взаємне порозуміння. Це сподівання здійснилося. Об’єднання Європи принесло нам мир і добробут... Завдяки прагненню націй Центральної та Східної Європи до свободи поділ Європи сьогодні остаточно зламано. Європейська інтеграція означає, що ми винесли урок з кривавих конфліктів і болісної історії".
Це була ода об’єднаній Європі, зафіксована Берлінською декларацією 25 березня 2007 року.
Чи передбачено в ній бодай натяк на те, що Європа ще не зовсім об’єднана? Ні.
Шпаринки для України в ній не залишено. Але вже тоді, у 2007 українське МЗС працювало над договором про асоціацію.
Переговори, численні конференції супроводжувалися проханням європейських колег також зрозуміти, що в ЄС є проблеми, що провалилася Конституція, що доля подальшої інтеграції в ЄС під питанням.
Українці, видається, із розумінням ставилися до проблем євробюрократів і продовжували працювати над змістом угоди. Але що з цього всього отримували звичайні українці?
Звичайні українці продовжували дізнаватися про ЄС із ЗМІ. Переважно ж це були новини про те, хто приїхав/поїхав, що сказав, як відреагував.
Разом із повідомленнями про візити, весь цей час надходили інші новини: про те, що наші олігархи спокійно почуваються в Карлових Варах і Баден-Бадені, у Швейцарії та на Лазурному березі, не кажучи вже про Лондон. Отже, вони не мають проблем з візами?
Усім відомо, що для того, щоб потрапити до ЄС, потрібно стати щасливим власником шенгенської або відповідної національної візи і пройти малоприємні процедури.
Насамперед потрібно зібрати купу папірців, які включають усю персональну історію: про місце роботи, доходи, майно, сімейний стан. Працівника консульства потрібно переконати, що аплікант повернеться в країну і що його прибутки легальні, а також в тому, що йому точно потрібно їхати саме в цю країну ЄС.
Думаю, наше СБУ в поті чола збирає на нас ту інформацію, яку ми абсолютно добровільно здаємо в консульства країн-членів ЄС.
Болісний момент, як правило, наступає вже під час здачі документів. Ось де українець відчуває себе другим сортом. Про це вже писалося чимало, але зміни наразі мало відчутні (про моніторинг візового питання тут).
Результат такої політики відчуваємо сьогодні як ніколи добре. Євробюрократи знаються з українськими олігархами, які без проблем потрапляють до ЄС. Туди ж навчилися проникати і українці-заробітчани.
Як? Це, очевидно, питання до працівників консульств в Україні. Зате до ЄС майже не їздять ті українці, яких можемо назвати "середнім класом". Альтернативою Європи для них стали пляжі Туреччини та Єгипту. Бо там не вимагають віз.
Те, що найбільш та найменш заможні верстви українського суспільства їздять до ЄС, має свій результат. Перші намагаються модернізувати свої підприємства і вийти на європейський ринок, вони відкривають тут фонди і центри сучасного мистецтва, інвестують в розвиток освітніх проектів тощо.
А другі стали заможнішими там і тепер підтримують свої родини тут.
Але не змінилося суспільство в цілому, ближчим до ЄС не стало. Звісно, туристів до країн Європи побільшало. Однак туризм – це організований тур, який показує лише фасад, але не наближує до людей в його інтер’єрах.
Немає контактів між людьми. А звідси немає і розуміння того, як діють демократичні та правові механізми в тих державах, що так охороняються Шенгенським парканом.
Не знають тут також того, а як живуть в Європі ті суспільства, над якими в 20 столітті не працювали соціальні інженери, в яких традиції передаються від діда-прадіда, в яких добре знають своє минуле і плекають його в кожному селищі.
Коли доводиться говорити з колегами з країн-ЄС про пікантність візових пригод, вони сприймають їх із щирим здивуванням. Для них це одкровення, вони взагалі не можуть собі уявити, що таке віза, а тим більше, що таке подача документів на візу.
Останнім часом частішають випадки, коли візити лекторів до Києва раптом скасовуються, тому що лектор не подумав узяти в аеропорт закордонний паспорт. Громадяни країн ЄС живуть уже в зовсім іншому вимірі – простору без кордонів. Українці ж опинилися в клітці, межі якої визначаються кордонами власної держави.
Мої колеги радять частіше інформувати європейців про наші візові проблеми. Можливо, провадження visa-watch справді має сенс, оскільки збурена громадська думка там має зовсім інший вплив, аніж збурена громадська думка тут.
І тоді, можливо, коли вчергове дійде до обговорення питання про підписання угоди про асоціацію з Україною, громадяни ЄС не тільки довідаються про переслідування опонентів чергової української влади, але також замисляться над тим, яким чином до цього доклалися і їхні, демократичним шляхом обрані депутати та євродепутати.
А поки що ми будемо продовжувати жити в різних Європах. Вони в тій, що об’єдналася у 2007. Ми – в тій, що не має меж, бо не повинна мати меж цивілізація, що базується на повазі до конкретно взятої людини.
Будьмо щирими, ми ж прагнемо долучитися саме до цивілізації, а не до складної машини під назвою Європейський Союз. То працюймо над собою.
