Про капіталізм у СРСР часів недорозвинутого соціалізму
"В добу Брежнєва країна багато чого досягла".
Дмитрій Пєсков, кремлівський прес-секретар
Коли сперечаєшся із приводу якогось твердження – це треба робити так, щоб не народжувати нових міфів. Адже вони не наближують нас до істині, а навпаки віддаляють від неї. Дивно, що серед творців чергового міфу опинився й Сергій Грабовський, від публікацій якого я майже завжди в захваті.
Зацікавила теза його статті "Вірним курсом ідете, товариші путінці!": "...планова економіка Союзу ССР виживала лише за рахунок того, що в неї повсюдно були вкраплені структури, які діяли на основі приватної, а тому нелегальної ініціативи". Теза аргументується розповіддю підпільного радянського мільйонера, співкамерника відомого правозахисника Володимира Буковського, яку той приводить у своїй книжці "І повертається вітер..."
Згідно з Буковським, в 1960-70 роках у СРСР існувала "економічна опозиція". Грабовський пише, що це був "дуже цікавий епізод совєтської історії, на який зазвичай не звертає уваги когорта професійних дослідників та авторів підручників".
У зв'язку із цим виникають питання, на які треба дати об'єктивну відповідь.
По-перше, чи можна безоглядно довіряти Буковському, коли він робить такі висновки? При всій повазі до шановного дисидента, цього робити не можна. І от чому.
Відомо, що на батьківщині Буковський вищої освіти не отримав, а вченим-нейрофізіологом став уже після закінчення Кембриджу. У СРСР економікою ніколи не займався, на виробництві не працював, а "університети" пройшов дуже специфічні – радянські в'язниці та табори. Усі свої висновки відносно "економічної опозиції" він зробив після кількох бесід зі співкамерниками, не піддаючи ці розповіді ретельному аналізу.
Таке буває. Наприклад, у людини, яка вперше приходить до Національному інституті раку й стає в чергу до реєстратури, складається хибна уява, що вся Україна хворіє на рак. Але ж це не так! Хто ж тоді працює, їздить у метро, торгує на ринках? До слова, проходячи по тому ж самому базару мимоволі думаєш, що вся країна тільки тим і займається, що торгує.
Звичайно, у людини, котра попала у в'язницю, складається враження, що сидить уся країна, а кілька засуджених за "економічні злочини" є частиною економічної опозиції. Тож під висновками Буковського нема ніякого наукового підґрунтя.
Відомо, що книгу свою Буковський спрямовував західному читачеві. Своїм твором автор нібито розкривав очі західному читачеві на радянську дійсність, так би мовити, зсередини, очима свідка. З іншого боку, він давав зрозуміти, що в СРСР існує якась міцна опозиція, яка вже готова до повалення режиму. Хоча це була не правда, а лише благе побажання.
По-друге, про яку кількість підпільних підприємців, так званих цеховиків, що працювали на теренах СРСР, взагалі можна говорити? Численні дослідження говорять: відсоток людей, що володіють талантом підприємця, коливається десь у межах 5%. Це ті, хто на рівні інтуїції приймають рішення про відкриття нової справи. Звичайно, вони багато чого обраховують, вивчають інформацію й таке інше. Але існує таке поняття, як ризик. Ризик загубити все, залізти в боргову яму.
Тобто, справжніх хазяїв не так уже й багато – 95% це виконавці, що між іншим, не принижує таких людей.
В умовах Союзу РСР, де діяла безпрецедентна репресивна машина, силу якої добре відчув на собі Буковський, займатися власним бізнесом було вельми небезпечно.
Це головне – небезпечно!
За роки радянської влади з людей начисто винищили дух підприємництва. Збереглися деякі регіони, де цей дух зберігся на генетичному рівні, але й там його немилосердно знищували. Тому в умовах СРСР навіть про 5% підприємців говорити годі. Людей, які б взялися тоді за ведення власного підпільного бізнесу – одиниці!
Чи могли вони правити економічну погоду в СРСР? – Ні в якому разі.
Обсяги виробництва підпільних цехів у порівнянні з держпідприємствами були мізерні. Крім небезпеки були інші чинники. Де взяти достатню кількість матеріалів? Забудьте казочки про відходи. Так, із цього починали, але дуже швидко це джерело зникало. Де придбати необхідне обладнання, або де його виготовити?
Чим же займалися ці цехи? Покривали дефіцит в одежі, яка користувалася попитом, тими ж джинсами, які шили потайки. Модні бікіні, в'язані кофти. Тканини або купували в магазині, або добували правдами-неправдами на базах текстільторгу.
А потім наставала проблема збуту.
Це ж тільки в кіно показують, як жваво розлітавсь цей дефіцит. Насправді саме тут і виходили на авансцену органи, що ловили товар, якого по всіх канонах бути не могло. Відкіля дровішкі? – запитує співробітник ОБХСС у завмага. А що той міг пред'явити? Липову накладну, яка не витримувала жодної критики? Я знаю, як тремтіли завмаги продуктових магазинів, коли їм завозили 50-100 кілограмів "лівої" ковбаси, вивезеної потайки з м'ясокомбінату.
Треба зауважити, що після війни на протязі 1940-50-х років діяло багато "шарашкіних фабрик" під офіційним дахом влади міст і районів . Називалися вони містпромкомбінатами або райпромкомбінатами, що виробляли цілком легальну продукцію, зокрема, грамплатівки, гучномовці типу "чорна тарілка" і багато інших товарів широкого вжитку. Крім того, були артілі інвалідів, які займалися перукарською справою, ремонтом побутової техніки тощо.
Ці артілі, яких розвелася сила-силенна в різних підвалах та сараюнчиках, стали підґрунтям для створення нелегального виробництва. Лівий товар збували в рундуках на базарах, де не можна було відрізнити правий товар від лівого.
Розквітав пиріжковий бізнес, який починався в усіляких їдальнях, як цілком легальне виробництво, оскільки пиріжки ліпили із продуктів, отриманих по офіційних каналах. Але ж муку, масло, повидло, горох можна було придбати й у роздрібній торгівлі за готівку! А хто потім відрізніть, із чого зроблений той пончик?
В 60-х роках усі ці "фірми" або позакривали, або перевели в державну власність з її жорстким контролем витрачання кожної "народної" копійчини з боку правоохоронних органів.
З тих пір підпільні цехи стали рідкістю. А тому – ніякої погоди на ринку взагалі не робили.
Смішно читати маячню про те, що "цеховики" незаконно будували для своїх робітників безплатне житло й платили їм великі гроші". Назвіть прізвище хоча б одного такого "благодійника", або вкажіть адресу будівлі!
Буковський далі цитує свого співрозмовника: "Потом оказалось, что мы не одни такие, что весь хозяйственный мир работает так же". Ніби в СРСР якщо не всі, то значна частина людей працювала нелегально. Хоча слова "весь хозяйственный мир" слід розуміти як просту констатацію того, що цеховики вели справу по тих правилах, які прийняті у всьому цивілізованому світі, що жив на засадах ринкової економіки. Не більше того!
Економічні експерименти почалися наприкінці 1965 року за ініціативою голови Радміну СРСР Косигіна. Перед цим у пресі була полеміка із приводу статті в "Правді" харківського економіста професора Лібермана, який запропонував майже революційні заходи, які б сприяли швидкому зростанню економіки СРСР.
Основна теза – стимулювання робітників через надання підприємствам більшої самостійності в розпорядженні заробленими грішми, тобто прибутком.
Реформи Косигіна, як це часто бувало в СРСР, мали половинчастий характер – верхівка не могла собі уявити такого, щоб передати безпосередньо виробнику значну частину влади.
Тому ці нововведення не дали ніяких "вражаючих результатів".
Як безпосередній учасник подій, я маю у своєму розпорядженні архівні дані щодо економічних показників одного з найбільших київських заводів ВПК на протязі майже півсторіччя, починаючи з 1944 року.
Вони красномовно свідчать: на протязі 1965-1975 років не відбулося "вражаючих" зрушень у питаннях оплати праці. Наприклад, у 1966 році середня заробітна плата персоналу в місяць складала 111,8 карбованців. Водночас, продуктивність праці одного робітника складала 856 карбованців, тобто майже у 8 разів більше!
За 5 років середня зарплата зросла до 141,16 карбованця. Тобто річний приріст складав біля 6 карбованців, або 50 копійок на місяць. Для тих, хто забув, нагадаю: стільки коштувало 200 грамів славнозвісної одеської ковбаси.
Не забувайте, що це "середня температура". Годі й казати про те, скільки мав пересічний токар або слюсар.
Так, щось відбулось, але нічого вражаючого не було саме тому, що далеко не всі пропозиції Лібермана втілили в життя. Із часом партійна бюрократія спустила процес на гальмах.
Буковський пише, а Грабовський повторює якусь нісенітницю про клуби "Факел", котрі нібито існували в СРСР у середині 60-х років, де співробітники НДІ та КБ працювали у вільний від основної роботи час.
Я б хотів мати хоч одну адресу такого клубу. Побачити хоч одну людину, яка там працювала. Хто був засновником цих клубів, на яких засадах вони існували? Хто їм виділяв ліміти чисельності та фонду заробітної плати? Взагалі, яка законодавча база забезпечувала їхнє створення? Назвіть мені хоч одного замовника розробок таких "клубів"!
Таке було, але наприкінці 1980-х, точніше після відомої Постанови ЦК та Радміну 1987 року, якою дозволили створення Центрів НТТМ – науково-технічної творчості молоді під егідою ЦК та обкомів комсомолу. Про те, як вони працювали й заробляли, краще може розповісти той же віце-прем'єр Сергій Леонідович.
Саме там починалося відродження капіталізму в СРСР, там верхівка молоді заробляла перші "комсомольські" мільйони.
Можна ще згадати бригади "шабашників", які зробили багато корисного для розвитку колгоспів у Сибіру та інших регіонах. Їхній, по суті ринковий досвід взаємовідносин "замовник – виконавець", особливо щодо оплати праці добре успадкували студентські будівельні загони.
Але все це було під контролем влади.
Повертаючись у 60-70-ті, треба відзначити, що ніякого історичного шансу перетворення "планово-тіньової" економіки в цивілізовано змішану – у ті часи не було по визначенню. Партія , читай верхівка КПРС, міцно тримала у своїх руках усі важелі влади.
До зламу "розвинутого соціалізму" було ще далеко.
Що ж стосується того, чи досягла чогось країна СРСР у часи Брежнєва, то це тема окрема, і не настільки проста, щоб оцінити її одним словом.
Микола Черниш, інженер, спеціально для УП
