Тому що жінка?
20 століття навчило нас згадувати події за фотокартками. Цей день ми будемо пам’ятати за фотокарткою, яка відтворила в собі один із вічних мотивів – материнської любові.
Тимошенко, яка ніжно, турботливо і заспокійливо притуляє до себе голову доньки Євгенії. Усі, хто стежив за оголошенням вироку, могли помітити, яких зусиль докладала при цьому Юлія Тимошенко, щоб гідно, без сліз, безсилля, істерики прослухати вирок. Це подиву гідна жінка.
Драма, яка розігралася в суді, колись стане сюжетом кінофільмів, про неї писатимуть в мемуарах, а Юлія Тимошенко увійде в історію України як перша жінка-політик, яка в цілком чоловічому політичному оточенні зуміла використати свій блискавичний розум і жіночність, аби змусити чоловіків-опонентів із собою рахуватися. Наслідки такого прориву ми бачимо.
У наступні 15 днів українські журналісти, експерти, аналітики будуть гадати: випустять чи не випустять. Але чи це має бути топ-темою подальших дискусій?
На носі 2012 рік – і нам усім має найменше йтися про футбол і Євро. Попереду парламентські вибори. І про них потрібно говорити.
Для чого люди йдуть в політику? В часи, коли зароджувалася модерна політика, тобто наприкінці 18 століття у революційній Франції, в політику йшли задля реалізації свого бачення розвитку суспільства. З якою метою йдуть у політику в Україні?
З метою реалізації бачення розвитку себе, свого бізнесу і бізнесу конкурента. При цьому робиться це під воєнну риторику так, наче йдуть на завоювання чужої ворожої держави.
Відповідно, передвиборча кампанія перетворюється на війну пропаганди, агітації та бруду, а опісля отримана влада – в корито, з якого годується челядь родичів і братанів. Бо нема стратегії, нема бачення розвитку держави.
Якби теперішня влада так керувала своїм бізнесом, то давно б уже збанкрутіла.
Брак стратегії – це основна причина поразки, яку сьогодні відчуває опозиція, яка заламує руки і виявляє ознаки остаточної втрати тверезості мислення. Сподівання на другий Майдан даремні не тому, що люди не вийдуть, а тому що опозиція сьогодні настільки слабка, що передати їй в руки виборену на можливому Майдані владу буде ще більшим самогубством, аніж у 2005.
Закликати в існуючих обставинах людей на протести – це безвідповідально, а наймати їх на протести за гроші – це остаточно знецінити право на мирні зібрання. Чи в когось є сумніви в тому, що на кожне наметове містечко буде контр-містечко, на кожного протестуючого буде два беркутівці?
Опозиції, як і партії влади, слід сідати якщо не за стіл переговорів, то за столи у власних комітетах, і розробляти стратегії і закони, які будуть спрямовані на розвиток країни.
Якщо передвиборча кампанія 2012 року не стане кампанією конкуренції програм і лишиться конкуренцією лідерів, то українці масово почнуть голосувати ногами, бо жити в тій Україні уже буде неможливо.
Вимерлі села, забруднені міста, все більша зовнішня заборгованість, постійні соціальні бунти, за зомбовані кволі люди – подобається перспектива?
Дивує не тільки Юлія Тимошенко, дивують привладні чоловіки-політики. Однак, якщо в першому випадку цей подив викликає повагу і шанобливий реверанс, то в другому –нерозуміння.
По суті, сьогодні в політиці чоловіки, мозок яких працює над примноженням капіталів і повністю нехтує поняття чоловічої честі і гідності.
Юлія Тимошенко свою гідність зберегла. Чи зберегли її українські політики-чоловіки, які вирішували її долю?
Як це – знати, що ти невиїзний? Як це – їхати до Європи і знати, що тебе цуратимуться? Як це – їхати до Москви і чекати на чергові повчання?
Де ваша честь, панове? Чи, може, все дуже просто – честь і гідність, як іменники жіночого роду, – це тепер ознака лише жіночої статі в державі Україна?
