Чому російську мову потрібно забувати?
Третього вересня, під час саміту СНД в Душанбе, президент Віктор Янукович зробив досить жорстку заяву – суть її зводиться, нагадаю, до того, що Україна не дозволить Росії чинити на себе тиск, зокрема, у газових перемовинах.
Віктор Ющенко, певне, цього дня сказав "браво" своєму наступникові. А Дмитро Медведєв, мабуть, пригадав слова російської імператриці Катерини ІІ про те, що всі українські гетьмани зрештою виявляються зрадниками.
Власне, усі вони – Янукович, Ющенко, Медвєдєв і навіть Катерина ІІ по-своєму мають рацію.
Нагадаю, що на цьому ж саміті президент Росії, серед іншого, сказав, що Російська Федерація докладатиме зусиль до поширення (куди вже, здається, далі?) російської мови на пострадянському просторі.
Ці слова начебто мало пов'язані із заявою Януковича. Але зв'язок є, і дуже глибинний. Суть його в наступному. Безумовно, як лідер великої європейської країни Янукович, роблячи заяву про те, що Україна не допустить тиску Росії, виглядав як мінімум несерйозним.
Як максимум – безпорадним. Бо у цій заяві, зробленій після того як Медвєдєв офіційно відмовився зустрітися з українським президентом, відчутний розпач від усвідомлення ним тривіально простої речі: Україна – таки справді не Росія. І ніякі ми не братні народи. І навіть не повноцінні партнери.
Бо Російська держава і нині, і в минулому – це об'єднання капіталу та державної номенклатури зі своїми дуже конкретними економічними інтересами. Така держава впродовж багатьох сторіч проводить гуманітарну експансію на інші країни з метою створення належного "прикриття" своїх справжніх вузькокомерційних інтересів.
Ця гуманітарна політика у низці країни досягла таких успіхів, що тамтешні громадяни сприймають кремлівські ідеологеми як свої власні, а отже й не відрізняють свої інтереси від чужих (sic!).
Практично усі ми від народження несвідомо переймаємо частину цього специфічного гуманітарного продукту. Для цього достатньо просто розуміти – навіть не володіти російською мовою. І майже безвідносно до власних ідеологічних уподобань стаємо реципієнтами контенту високопоставлених піарників із Москви. Це стосується і автора цих рядків.
Я не звинувачую Януковича в наївності і тому, що він лише на другий рік свого президентства побачив, що за обгорткою так званої слов’янської єдності і братерства - перелік безконечний: "Русскій мір", тема ОУН-УПА, не/визнання Голодомору геноцидом etc. - стоїть сейф та касова книга.
Янукович є такою самою жертвою зросійщення (не лише в мовному розумінні), як і майже кожен із нас.
Російську мову потрібно забувати. Не в буквальному розумінні. Потрібно зупинити втручання російської культурної парадигми (чи, для початку, не сприяти її поширенню) в Україні.
А також варто докладати зусиль до створення якісного національного культурного продукту. Цим, насамперед, має опікуватись держава. Держава, глава якої лиш зараз, здається, почав усвідомлювати усі ці прописні істини.
Павло Тарасюк, заступник голови УРП "Собор", для УП
