До дня учителя: ціна прем’єрським обіцянкам
На жаль, уже традиційно влада згадує про вчителя раз на рік – і про його біди, і про його звитяги. Аби поспівчувати, привітати і побажати всіляких гараздів, хоча не перший рік учитель чекає від влади дій і покращень уже сьогодні.
І при цьому робить він свою державницьку справу жертовно й самовіддано – не зупиняючись ні на мить і не саботуючи. Якщо й страйкує проти власної соціальної незахищеності і недофінансування, то винятково і принципово в канікулярний час.
$100 тисяч на житлове кредитування педагогів
Нас уже привчили до недофінансування найнеобхідніших потреб. І призвичаїли.
Нас уже не дивує, коли за таким діагнозом недобудовують лікарні і каналізаційні колектори, закривають адміністративні суди і малокомплектні школи. І навіть не обурює. Бо знаємо – від того потерпають усі. Або майже всі.
Ми звикли до незаконності бюджету. У тому сенсі, що він ніколи не має сили закону. А, якщо і має, то лише на папері.
Але ж навіть у ньому влада не хоче брати на себе зобов’язання щодо фінансування пріоритетного розвитку української освіти й науки. Навіть у тому випадку, якщо вони вже гарантовані законом. Аби в цьому переконатися досить зазирнути в, так звану, Бюджетну декларацію 2012.
До прикладу, науку фінансуватимуть наступного року в межах 0,5 % ВВП, хоча законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" встановлено мінімальну норму в 1,7 %.
Для порівняння: відповідно до Лісабонської стратегії розбудова "економіки знань" визначена одним із п’яти ключових пріоритетів Євросоюзу. Вона передбачає фінансування науки в обсязі, не меншому за 3% від ВВП. І при цьому влада демонструє бажання невідкладно влитися в Європу.
Так само далекі від вимог закону "Про освіту" рівні оплати праці педагогів (ст. 57) і обсяг видатків на освіту (ст. 61), що не має бути меншими 10% від національного доходу країни.
З огляду на це навіть декларативного збільшення видатків Міносвіти на 12 мільярдів гривень не вистачить, аби розчистити «авгієві конюшні» фінансування освітньої сфери. З одного боку, надто занедбано все впродовж останніх років, та й адмініструються відповідним чином, з іншого – відтепер міністерство керує не лише освітою і наукою, але й молоддю і спортом.
Не менш яскраво підкріплені в Держбюджеті вимоги ст. 57 закону "Про освіту" щодо "надання пільгових довготермінових кредитів на будівництво
(реконструкцію) і придбання житла".
На це в бюджеті передбачено 700 тисяч (!) гривень – цієї суми вистачить хіба що на придбання 2-3 квартир у Києві, та й то не кращої якості. Для порівняння: видатки на потреби Державного управління справами мають зрости на 560 мільйонів гривень, Генпрокуратури на 2 мильярди гривень., МВС – 560 мільйонів, Державної судової адміністрації – 1,3 мільярдів гривень.
Тарифна сітка в дії
У травні 2011 року Азарову вдалося втримати вчителів від страйків обіцянкою врегулювати їх фінансові проблеми.
Для цього уряд прийняв постанову, яка передбачала поетапне підвищення першого тарифного розряду єдиної тарифної сітки (ЄТС) на шляху до наближення її до мінімальної заробітної плати – як того вимагали не лише вчителі, але й закон.
У липні і вересні зарплата вчителя дійсно збільшилася в підсумку на кілька десятків гривень. Але при цьому не було передбачено ні механізму компенсації украдених в нього державою попередньо коштів (в середньому близько 15 тисяч гривень у кожного вчителя лише за 2010 рік), ні розуміння того, що подібна мізерна надбавка миттєво розчиняється інфляцією.
Утім, реальну ціну гарантіям Азарова продемонстрував усе той же проект Держбюджету-2012. Обіцянка зрівняти в перспективі розміри посадового окладу працівника першого тарифного розряду ЄТС і мінімальної заробітної плати національного річного кошторису так і не потрапила.
У цьому легко переконатися, порівнявши цифри зростання обох показників упродовж 2012 року помісячно. Якщо на січень "мінімалку" заплановано в обсязі 1073 гривень, то перший розряд – на рівні 773 гривень. Різниця – рівно 300 гривень, яку вчителю так само ніхто компенсувати не збирається. Щоправда в грудні різниця складе трохи менше – 295 гривень. Із такими темпами обидва показники зрівняються невдовзі – через якихось 60 років.
Не випадково в ефірі недавнього ток-шоу Шустера за участі Дмитра Табачника учасники програми неприховано сумнівалися, чи вдасться міністру прожити на зарплату вчителя хоча б місяць. Очевидно пригадали, його недавній діагноз обурення вчителів – "бідують, бо недопрацьовують…". Мовляв, не хочуть брати 1,5 ставки, як у радянські часи.
Чого чекати надалі?
Не менш сумним є те, що бюджет Міносвіти за такого стану речей набуває вигляду багатошарового решета. Навіть кошти, чітко визначені бюджетом, вона недоотримує на 20-30%. Ще відсотків 10-15 з’їдає інфляція. Близько 20% розкрадається або втрачається внаслідок недолугого адміністрування.
А з огляду на традиційний залишковий принцип формування бюджетних пропорцій в освіті досі фінансуються винятково комунальні платежі і, так звані, «захищені статті», у тому числі й оплата вчительської праці. І то не завжди…
У підсумку наша школа традиційно жебракує, випрошуючи гроші в управлінців, батьків і місцевих рад – попри недвозначну вимогу статті 61 закону "Про освіту". Але найсумнішим при цьому є те, що підгодовування вчителя в "ручному" режимі влаштовує чиновників усіх без винятку політичних мастей і рівнів.
Навіщо владі ринкові механізми фінансування шкіл, якщо саме практика адміністративного розподілу коштів робить її всевладною?
Леся Оробець, народний депутат, "Фронт Змін"
