Прагматики й романтики виборчої реформи

Протягом нинішньої політичної осені питання виборчої реформи залишається одним з найбільш обговорюваних в Україні – як спадщина від попереднього політичного сезону.

Звичайно, до розгляду різноманітних судових справ, з точки зору суспільної уваги, йому далеко. Втім реформа загалом звертає на себе чи не більшу вагу, ніж вироки в Печерському суді, адже саме наступні парламентські вибори можуть стати початком кінця існуючої влади в її нинішньому, монопольному вигляді.

Інтерес до теми підігрівався спочатку обіцянками президента "взяти під особистий контроль" врахування рекомендацій міжнародних експертів щодо змін до закону про парламентські вибори та щодо майбутнього виборчого кодексу.

Пізніше надійшли попередні висновки цих самих експертів з приводу законопроекту, підготовленому Міністерством юстиції. Влада вбачає в цих рекомендаціях позитив, опозиція та експертне середовище оцінили реакцію Венеціанської комісії скоріше як негативну.

А що ж українське суспільство загалом, заради кого, власне, всі реформи й мають робитися?

Про те, що існуючу систему виборів до Верховної Ради народ не сприймає, свідчать хоча б показники громадської довіри. А вони протягом останнього часу постійно знижуються.

Якщо після перемоги Віктора Януковича та формування нової парламентської коаліції довіра до парламенту зросла до 21,4% у вересні 2010 року, то потім вона почала знижуватися, поки не досягла позначки 16,7% в серпні нинішнього року.

Це один з найнижчих показників серед всіх суспільних інституцій та органів влади – менше люди довіряють лише українським судам. Навіть уряд Азарова, який дуже важко назвати популярним, користується більшою довірою – майже 20% опитаних в повній чи переважній мірі довіряють діючому Кабміну.

Якщо люди не довіряють своєму парламенту, то про яке представництво їх інтересів може йти мова?

Рік тому, під час аналогічного опитування, було поставлене запитання: "Чи є в парламенті депутати, які підтримують зв'язки з виборцями вашого мiста/селища/села?".

Лише 12% опитаних відповіли ствердно. Натомість понад 50% респондентів взагалі нічого не чули про таких депутатів, а 35,4% прямо стверджують, що таких немає взагалі. Іншими словами, 85% українців не мають жодного стосунку до людей, які сидять в парламенті й "представляють" їх інтереси.

Проживши 20 років в незалежній державі, яка декларує курс на розбудову демократії, доводиться констатувати крах парламентаризму. Причому катастрофа відбулася поступово, без жодних революцій чи переворотів, внаслідок чого, ймовірно, українське суспільство не змогло вчасно усвідомити й відреагувати.

З впевненістю можна сказати, що останнім цвяхом в труну новітнього українського парламентаризму стало введення пропорційної виборчої системи з закритими списками.

Досвідчені депутати визнають, що якість депутатського корпусу Верховної Ради з початку 90-тих років стабільно знижувалася від скликання до скликання, а після 2006 року парламентські фракції взагалі перетворилися на "команди кнопкодавів".

Наскільки правдивими є твердження партійних лідерів про те, що кожен член їх фракції відповідає за конкретний округ та підтримує зв’язки з його мешканцями, яскраво свідчать цифри, наведені вище.

Тож навряд чи варто дискутувати про те, чи доцільно проводити виборчу реформу – рано чи пізно це зробити доведеться, адже реабілітувати імідж парламенту в очах виборців за існуючих виборчої та партійної систем не виглядає можливим.

Втім, якою має бути реформа? Не з точки зору політиків, чия зацікавленість очевидна, а саме з точки зору громадян. Соціологічні опитування в даному аспекті надають неоднозначні висновки.

Дослідження, проведене в серпні нинішнього року, виявили, що в питанні "Яка система виборів до Верховної Ради України найкраща?" українців можна поділити на дві великі категорії. До першої відносяться ті, хто віддав перевагу чистій мажоритарній або ж змішаній системі – в сумі це понад 60% (хоча прихильників "мажоритарки" значно більше, що показово).

Їх умовно можна назвати "прагматиками". Це люди, які хочуть бачити конкретного депутата, який буде представляти (або ж краще сформулювати – відповідати за) їх регіон.

Досвід показує, що від таких депутатів принаймні буває якась користь – від "гречки" та дитячих майданчиків перед черговими виборами, до теоретичного "захисту інтересів місцевості".

Його ідеологія та партійний квиток, або ж їх відсутність, в даному випадку річ другорядна. За умов постійної економічної кризи, люди вже не звертають увагу на ідеологію та політичні погляди тих, хто може вирішити бодай одну з їх проблем.

Інша категорія українців – прихильники пропорційної виборчої системи з відкритими списками, за якої виборці голосують за конкретного кандидата в списку партії, яку вони підтримують. Таких соціологічне опитування виявило трохи більше 30%.

Їх умовно можна назвати "романтиками". Важко сказати, хто з них дійсно усвідомлює механізм даної виборчої системи, а хто просто сприйняв риторику експертів (в тому числі, Венеціанської комісії, яка рекомендує саме "відкриті списки").

Однак можна стверджувати, що ці люди надають перевагу не меркантильним інтересам, а прагнуть розвитку, прогресу політичної системи, що, зрештою, може принести в перспективі значно більші дивіденди.

Зрештою, чим більше буде таких "романтиків", тим більшим буде громадський тиск на політиків, який змушуватиме їх приймати рішення не відповідно до власних обмежених інтересів, а з огляду на суспільні потреби та, врешті решт, загальну логіку розвитку.

Звичайно, прогрес можливий і за інших виборчих систем, як і "відкриті списки" не можуть гарантувати відродження українського парламентаризму.

Втім, за нинішніх умов саме введення пропорційної системи з відкритими списками виглядає як крок уперед, а не повернення до вже пройденого етапу.

В Україні є запит на сильний і дієвий парламент, про що свідчить хоча б той факт, що більшість українців (понад 63%) не підтримали відновлення чинності Конституції 1996 року та розширення повноважень президента.

На останок варто згадати ще дві можливі зміни. Перша – відміна пункту "проти всіх" на парламентських виборах.

Опитування громадської думки говорять про те, що нинішнє українське суспільство, де вирують протестні настрої, категорично проти відміни пункту "не підтримую жодного кандидата" (це близько 70% опитаних).

З огляду на вкрай повільну зміну політичних еліт, така позиція цілком зрозуміла – люди хочуть принаймні в такий спосіб донести до певних політиків, що їх час вже пройшов.

Разом з тим, на парламентських виборах навіть перемога умовного кандидата "проти всіх" не матиме жодних наслідків – голоси, віддані за цей пункт, просто будуть перерозподілені між переможцями передвиборної гонки. Тож варто відмовитись від такого викривлення картини політичної підтримки.

Інша потенційна зміна – заборона передвиборчих блоків. На питання про те, чи підтримують українці таку заборону, майже 40% відповіли "Ні", ще 33,6% підтримали, а понад 27% не змогли відповісти.

Остання цифра показова – людям просто не зрозуміла або ж байдужа різниця між партіями та блоками, участь чи не участь останніх у виборах (для порівняння – на питання про виборчі системи не відповіли лише 1,6% респондентів). Багато хто розуміє, що виборчі блоки – механізми забезпечення проходження в парламент через об’єднання ресурсів (без ідеології) або ж використання імені популярного політика.

Характерно, що й Венеціанська комісія ніяк не прокоментувала дану ініціативу. Втім, звернути увагу на неї необхідно, адже за нинішніх умов вона грає на руку домінуючій політичній силі.

Номінально, така заборона спрямована на розбудову та укрупнення політичних партій. Однак на практиці сьогодні в законодавстві відсутні дієві механізми для об’єднання кількох партій.

Тож від виборчих блоків дійсно необхідно відмовлятися, або ж збільшувати прохідний бар’єр для них. Однак в умовах, що склалися, це питання доцільно було б відкласти.

В`ячеслав Шрамович, експерт Лабораторії законодавчих ініціатив, для УП