Про наше вільне волевиявлення
"Що стосується всіх, мають одобрити всі"
З римського права
Серед прав і свобод, що цілими гронами-підрозділами статей щедро, ніби змагаючись, дарують своїм громадянам державні конституції, якось не так впевнено, обережно, ніби сором´ячись нагадуються нам деякі наші громадянські обов´язки.
Особливо старанні в цьому конституції так званої останньої хвилі, до яких відносяться Основні Закони колишніх республік СРСР. Зокрема, й України. Почитайте ці зразки волелюбства – майже одні свободи. Пий, громадянство…
Про наші конституційні обов´язки
Чітко сформульованих громадянських обов´язків у нашій Конституції зустрічається не так вже й багато: священний захист Вітчизни, повага до державної символіки, збереження природи та культурної спадщини, взаємний обов´язок батьків та дітей і, що частенько, окремо та особливо якось настирно наголошується, – сплата податків та зборів.
Ну, і ще популярний дуже загальний обов´язок громадян, так, ніби між іншим, – шанувати саму Конституцію та один одного.
Неможливо, та й нечемно заперечувати жоден із цих обов´язків громадянина, які лежать в основі його стосунків з державою та зі співгромадянами. Коли питання стоїть про цілісність та суверенітет держави, про фізичну свободу її громадян, хіба можуть бути доречними роздуми про обов´язковість захисту Вітчизни?
Коли закарбований у пам´яті громадянина священний символ його держави співставляється з її честю та повагою до неї інших держав, хіба може справжній громадянин бути байдужим до того, що хтось ту честь паплюжить?
Чи можна, скажімо, сумніватися у справедливості вимоги до громадян берегти навколишнє середовище, в якому живимо ми самі, а далі житимуть і наші нащадки, та про особливу значимість історико-культурного спадку свого народу?
А хто може заперечити необхідність податкового збору у загальнодержавну казну? Хто оскаржить священний і, без усякої конституції, обов´язок батьківсько-синівських взаємин?
І все-таки для остаточного скріплення державно-громадянських відносин бракує, здається, ще однієї та дуже важливої умови. Вона визначає ніяк та нікуди не перекладну безпосередність стосунків між державою і громадянином.
Саме такий рівень їх взаємин, коли позиція громадянина необхідно й достатньо формує, а далі й творить саму державу.
Мова йде про виборче право, яке при детальному його розгляді стає основою цих стосунків, зокрема, про так зване вільне волевиявлення для власників такого права як однієї з форм "безпосередньої демократії" та про його деякі сумнівні, коли уважно придивитися до нашої дійсності, прояви та наслідки. На жаль, ще й сумні…
Про вільне волевиявлення
"Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії", – твердить Конституція. "Безпосередня" трактується усіма фахівцями права і означає, що між громадянином і його волею немає посередників. Це як би він, громадянин, сам своєю рукою керував тією волею.
І до цього додається популярна скрізь, бо дуже, на погляд законодавців, демократична умова: "Виборцям гарантується вільне волевиявлення".
Що ж таке воно є – гарантоване "вільне волевиявлення"? Саме слово "волевиявлення" Великим тлумачним словником сучасної української мови трактується дуже просто, коротенько й безхитрісно – як "виявлення волі".
І зводиться вся ця простота "безпосередньої демократії" при користуванні громадянином своїм виборчим правом до його простого бажання прийти чи не прийти на вибори, віддати свій голос чи знехтувати цим високим правом.
Звичайно, з позицій поняття "демократії" – це правильно. Бо означає, у першу чергу, що громадянин "сам собі пан" і ніякого примусу його волі бути не може. А по-друге, саме добровільне нехтування громадянином виборами можна (хоча це й сумнівно) сприйняти як його свідому громадянську позицію.
Сплата податків і явка на вибори
Чим відрізняється такий безперечний повсюди та вкрай необхідний громадянський обов´язок сплачувати податки та збори від необов'язкового (вільного) користування правом вибору органів правління державою та місцевого самоврядування – правом фактичного призначення громадянином своєї влади?
Сплата податків громадянином – це економічна складова його стосунків з державою. А що має бути суспільною основою державно-громадянських відносин? Чим різниться конституційна вимога "скинутися коштами в державну казну" від того, щоб також "скинутися", але вже думкою-вибором?
Хіба державна влада не є свого роду казною спільності громадян? Чому "не шкодити природі", що і так за змістом несе в собі очевидну чинність (нехай і на рівні "не плюй у криницю"), є передбаченим обов´язком громадянина. А от вибір влади, яка чинить державне життя і яка має бути дуже відповідальною перед народом за те його життя, не є для громадянина обов´язком?
Як тоді розуміти пафос статті 5 вітчиняної Конституції? – "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи державного самоврядування" – Як декларацію?
Тяжкий шлях до вільного волевиявлення
Згадаймо: демократизація суспільства протягом його довгої та всякої історії – від безправних мас рабів древності до цілих верств покріпачених бідолах ще вік-два тому – зводилася, в першу чергу, саме до розширення чисельності народу з правом вибирати собі владу.
Тому геть вільне виборче волевиявлення в наші часи, наприкінці цієї довгої та сумної історії, бачиться якимось спотвореним результатом загальної, а може повальної, чи, ба, й тотальної демократизації.
Оце, нарешті, – з такими муками та жертвами досягли того, що "всім свідомим громадянам надалося виборче право". А далі що? Ще "демократичніше", виявляється, буде, якщо громадяни цим правом користуватимуться вільно. Маєш тобі: боролися-билися-сварилися, а потім "нехай буде і далі, як собі хочемо"?
Логіка дещо кепська та, можливо, лукаво-жартівлива… Однак. От візьме народ та й своїм таким вільним волевиявленням взагалі відмовиться вибирати. А таке насправді не є фантастикою. Тим більше, що чинний закон по виборам до парламенту якось не передбачає випадків недійсних виборів чи таких, що не відбулися.
Що тоді робитиме влада? Владарюватиме собі далі? Може, якраз у цьому й криється правда її такої щедрої щирості?
Хай воно собі було б і так, якби не деякі від того вільного волевиявлення метаморфози, що виникають, коли хочеться бути вже до кінця послідовними, трактуючи ті чи інші конституційні свободи. Чому, скажімо, при такій витонченій умові вільного користування виборчим правом право це здійснюємо "шляхом таємного голосування"?
Чи воно демократичне – таємне голосування?
Чому би й в "таємності голосування" не надати повну волю? Ви собі, якщо бажаєте, голосуйте за шторками в комірчині, щоб ніхто лукавий не підгледів за вашим щиросердним хрестиком у бюлетені, а я особисто волію віддати голос своєму обранцю також щиро, але – відкрито й на людях.
Кажуть, буде нерівність у самій процедурі голосування. Але ж, хіба моє "вільне волевиявлення" не дає мені на це право? А умова "загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування" відноситься тільки до порядку проведення виборів і логічно не означає обов´язковість участі у виборах всіх громадян?
Чекайте, а те, що я оце собі вільно голосую, а сусід так само вільно порається з тином чи без усяких перешкод подався на заробітки в Португалію, – це, виходить, рівність процедури "загального голосування"?
Кажуть, що своїм таким хвацьким волевиявленням автор вплине на вибір того, хто стоятиме за мною в черзі за бюлетенями. Ну, якщо тільки за добу до виборів загачені чинною забороною рекламні піарські потоки не змили власні та ніби вільні наміри мого сусіда по черзі, то мій всього лиш бравий вигляд та яскрава "галочка" в бюлетені аж ніяк твердості його намірів не пошкодять.
Про довідку з виборів та глузд демократії
Більше того, було б непогано заручитися довідкою вибірчкому, що я віддав свій громадянський голос саме цьому кандидатові чи кандидатам. При нагоді така довідка дала б мені зрозуміле чинне право спитати зі свого обранця за довірені моїм вибором справи та його діяння.
Міг би, скажімо, чинно йти конституційно дозволеним гуртом заодно з такими ж власниками довідок і гукати так само чинно на весь світ: "Геть!". Бо як іще упевнитись, що всі, хто оце вулицями натовпом ходять та й таке гукають, брали участь у виборах?
Якщо не вибирали, то, вибачайте, яке вони мають на ці вигуки право, коли така воля виражається саме у користуванні правом вибору? Чинною волею вони вже скористувалися – і своє мали б сказати на виборах.
Он, кажуть, і Карл Маркс під старість засумнівався у своїх крутих революційних настановах пролетаріату. Владу, явилося йому прозріння, коли вже всяке понаписував, – можна поміняти виборами, а державний устрій – зміною конституції на всенародному референдумі.
Чому?
Звичайно, ми якісь собі безпечні. Та ще й недалекоглядні.
Чому нам не зрозуміється, що кум, який оце з бригадою односельчан та усіма синами подався напередодні виборів до Росії, де закладає фундамент, а по осені після робіт "від сонця до зірок" вже й доштукатурює черговий котедж "нового руського", – так і буде "проклятим" робити на чужині, допоки вибрана без нього влада дома творитиме життя так, що розлітатимуться з рідного краю на заробітки всі, хто може тримати в руках кельму, виносити горшочки за престарілими та мити посуд по ресторанах? – Чому?
Хто нам нарадив таке вільне волевиявлення?! Бо хотіли, мріялося, як у людей? Але ж є й інше – і, напевно, помірковане в ці часи невпинної конституційної волі явище: участь громадян у виборах є обов´язковою у Бельгії, Греції, Італії, Португалії. А це, як бачите, країни не з "третього світу… ".
Сергій Каденюк, для УП
