Страшна казка про Таку собі державу
Одного разу в старенькій Європі була Така собі держава.
Люди в тій державі жили мирні, спокійні. Щось собі там виробляли, щось продавали, жили собі, поживали, нікого не чіпали, і, певно, найбільшим бажанням мали, аби і їх ніхто не чіпав.
Але через те що була та державонька бідною, і люди її жили в постійній нужді, то злії сусіди як хотіли, так і знущались з Такої собі держави.
Хто захоче – той лайне, чи інше яке злеє слово скаже, хто захоче – той кольне чи з дороги зжене, аби то нещасне старшим братам не заважало. Обдурювали її як хтіли. Були такі, що годували смачними обіцянками. Були й такі улесливці, що хитрощами брали своє.
Та то ще півбіди.
Були й такі, що як упирі страшні присмоктувались до бідної державоньки. Витягували з неї все що можна, усіма правдами й кривдами намагаючись опанувати її бідну земельку. Гірше од сатани (нехай Бог милує) знущалися з неї, постійно грозячи в неволю забрати, як неслухняною буде.
І нікуди було Такій собі державоньці від тої біди дітись.
Отак проживала вона свого віку – без надії, без майбутнього. Що доброго могло її, таку безталанну, чекати на сім світі? Де захисту шукати? Коли навіть свої люди – і ті проклинали Таку собі державоньку. Не вміли її, безталанну, виплекати.
Влади доброї не мали, мудрої такої, аби любила свою Таку собі державоньку, аби її боронила, будувала – сама її роздирала.
Ані доброго тобі управління – кожен на свій лад. Один будує – не знає що, другий – підпирає, третій розвалює – знов будує щось сліпими очима.
Ані промислу тобі доброго, ані господарки ніякої. Те, що із землі вдасться видобути – те й продавали. Одна земля рятувала. Та й на ту, злі язики поговорювали, великі пани око поклали.
Самі люди в тій державі жили невільно. Ніяк не могли вони прийняти того доброго, що у світі було – ні демократії не хотіли, ні вільного ринку, ані свобод різних, ні чесного суду, ні вільного вибору, ні права, ні честі.
Нічого в себе не прийняли!
Хтось, шукаючи того блага – їхав світ за очі. Хтось боявся, лишаючись у безнадії. Хтось махнув на все рукою. А хтось навіть боровся – старався у своїм краю щось змінить на ліпше. Та ніяк не вдавалося: чи то люди дурні були – не знали, що ліпше; може сил не мали, аби щось змінити; може знань чи то віри – що то ліпше буде.
Одним словом, зневірені ті люди були. Та ще й апатійні, до всього нового не прихильні.
Жили сьогоденням, а на завтра мали гарне правило – "якось воно буде".
Отак жила собі та держава й люди разом із нею. І нібито й бачили, що щось у світі робиться, що щось зле буде. Та бідна державонька й не могла, й не знала як себе убезпечити від злої напасті. Та й не одну біду, лиху годину Така собі держава пережила. Думалось – минеться й ця.
Та не минулося.
Одного разу прийшли у світ страшні зміни – кризи різні, війни, біди. Така собі державонька потерпала дуже. А що була слабка-слабенька, то найбільше у світі.
Сильні, як завжди, за владу бились, гроші, переділ територій. Й на Таку собі державоньку зазіхнув злий володар, що завжди погрожував взяти її у неволю, якщо буде норов казати. А що стара Європонька була вже слабкою – та й іншим було не до того, кожен сам за себе – то й вволили його волю.
Впала Така собі державонька знову на коліна. Слабка була – ні армії, ні люду чесного, аби її захистити. Отак і скінчила.
Ото, добрії люди, вам казка на спомин, аби розум мали й не забували, що як дав вам Бог державу, і земленьку святу, то її треба плекати, щоби процвітала, а не в муці вмирала від руки шакала.
Володимир Кучер
