Безбар'єрність: інваліди та Євро-2012
"Ой, громадяни любі, гляньте!" Це – дослівний переклад страждань в трамваї героя відомої кінострічки "Місце зустрічі змінити не можна", на прізвисько Копчений.
Фронтовику, пробачте, чиновнику на бойовому посту – уже не менти, а каліки, усілякий сором загубивши, руки крутять. І достойну пенсію їм, як інвалідам, держава платить, і місцями робочими забезпечує, і соціальний захист гарантує, і увага персональна державна до них, наче до дітей рідних, відповідно до Конституції й законів, – а вони, ці інваліди, ножа в спину, ніби якісь супостати.
Чи дійсно інваліди стають на заваді єврофоруму в українській державі? Чи, може, хтось інший хоче зробити з них цапів-відбувайлів? Чи, може, це питання має певне політичне, фінансове абощо забарвлення? А може, ця проблема лежить, насамперед, у площині демократії й прав людини, прав інвалідів, правозахисту, прав і проблем громадянського суспільства в Україні?
І справді: увімкніть радіо чи телевізор, і ви побачите або почуєте, що підготовка до Євро-2012 йде шаленими темпами. Виділяються значні бюджетні кошти, швидко будуються стадіони, об'єкти та інфраструктура, приводяться в порядок міста, шляхи тощо.
Так у чому ж проблема, коли "щасливе завтра" із щирою посмішкою поспішає до нас: інвестиції в економіку, робочі місця, достойні заробітна плата і пенсії, веселе і щасливе свято Євро, економічне зростання, прибутки від об'єктів і інфраструктури, збудованих до Євро-2012?
От лише чи до всіх посміхається це щасливе завтра?
Хто отримує зараз, і хто отримуватиме в майбутньому дивіденди від цього золотого дощу? При досягненні яких результатів можна буде пишатися собою, як державою і як її дітьми?
І нікого не бентежить факт, що, попри масштабну підготовку до Євро, цілий пласт вітчизняного суспільства і іноземних гостей буде позбавлений можливості взяти участь у футбольному європейському форумі – і як уболівальники, і як туристи, і як посли України для світу з питань її історії, культури, туризму, бізнесу тощо. А Україна, у свою чергу, наражається на небезпеку отримати ті чи інші санкції за нехтування інтересами означеної верстви суспільства.
І це – прикра реальність.
Ця верства суспільства – інваліди.
Інваліди в Україні – це громадяни, які, у силу травм, хвороб, катастроф тощо втратили можливість бачити, чути, самостійно, без інвалідного візка, пересуватися, жити без інсуліну, мати здорове серце, нирки тощо.
За офіційними даними, інваліди в нашій державі складають близько 10% населення.
Значна частина громадян офіційно не оформила інвалідність у силу різних причин. Необхідно також врахувати рідних, близьких і друзів, без допомоги яких інвалід не може обійтися.
Усі вони, незалежно від стану здоров'я, хочуть жити рівноправним, повноцінним життям, мати освіту, займатися культурою й мистецтвом, працювати, вболівати за улюблених спортсменів, зокрема – за наших футболістів, займатися туризмом, інвалідним туризмом, бо це – реабілітація й власна самореалізація.
І щоб інваліди України мали змогу жити повноцінним життям, як це роблять інваліди в країнах Європи й ряді країн світу, треба зовсім мало.
Не вважати інвалідів дурнішими, не ставитися до них презирливо тільки тому, що ти – фізично здоровий, а він – інвалід. Поважати в будь-якій людині – Людину.
Необхідно побудувати в країні безбар'єрне середовище. Буквально – забезпечити доступність інвалідів до об'єктів і інфраструктури, об'єктів життєдіяльності.
Для інвалідів на візках це пандуси, для інвалідів по слуху – інформаційне забезпечення через зір, для незрячих та слабо зрячих – доступ до інформації тактильним шляхом і належним чином збільшений формат інформації тощо.
Ратифікувавши Конвенцію про права інвалідів, взявши на себе зобов'язання по Євро-2012, визнавши норми й стандарти світового співтовариства, Україна зобов'язалася подолати проблеми інвалідів у державі. У тому числі й ті, що пов'язані з безбар'єрністю.
Однак не слід казати гоп, доки не перескочив.
Нажаль, і досі для переважної частини інвалідів є проблемою навіть виїхати із власної оселі. Пересуватися по вулиці, через погані дороги й непристосованість вулиць до потреб інвалідів, практично неможливо. Майже всі побудовані пандуси, за поодинокими виключеннями, не відповідають нормативам, і замість користі, несуть загрозу не лише інвалідам, але й фізично здоровим членам суспільства.
Для інвалідів по слуху й по зору взагалі майже нічого не робиться. Виключення складають лише маячки в метрополітені Києва й окремі світлофори, кожен з яких грає "свою" музику, що здебільшого шкодить, а не допомагає інвалідам, і попереджувальні смуги на перонах, перед їх закінченням, на шести станціях метро в Києві, які самі по собі, нажаль не вирішують " комплексі проблем незрячої людини.
Невже ж влада в Україні так нічого і не робить для вирішення цієї проблеми інвалідів?
Ну, чому ж нічого!.. Багато років поспіль із держбюджету виділяються кошти на різні статті для потреб інвалідів. Правда, основна їх кількість, як і представлення інтересів інвалідів, контролювалася і здійснювалася одним інвалідом. Він виступав і від імені всіх інвалідів, і від громадських організацій інвалідів, хоч і без їхньої згоди, якої ніхто не питав.
А що з кожним роком проблем у інвалідів ставало ще більше, попри фінансування з бюджету, так відсутність результату – ще не показник.
Хоча найважливішим результатом цього процесу мало б бути одне – розуміння, що всі ми, незалежно від партійних, релігійних, суспільних уподобань, рівні. Не можна приватизувати право ані на свободу й волевиявлення громадян чи верств суспільства, ані на думку громадян суспільства, ані на країну в цілому. Неприпустимо підганяти загальнолюдські й демократичні цінності під власне бачення та власні вподобання.
Проблема безбар'єрності в Україні, фактично, так і не зрушила з місця. Якщо не рахувати вирішення цієї проблеми в національному параолімпійському центрі, доступність до якого з інвалідів мають одиниці. І яким, певно, зайве говорити, хто фактично керує.
Зміни й доповнення до програми Євро-2012, які ВГО "Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів" внесла до державної програми, були викликані тим, що в ній не було навіть слів "інвалід" або ж "людина з особливими потребами"...
З того часу кожен рік ВГО ВППІ проводить і конференції, і моніторинги в містах, де проходитимуть футбольні матчі Євро-2012.
Якщо не рахувати стадіон "Донбас-Арена", який майже на 100% пристосований до потреб інвалідів, жоден об'єкт чи інфраструктура у всіх містах України недоступні для інвалідів і досі.
Ми розуміємо, що ФІФА і УЕФА змусять Україну належним чином підготувати стадіони. Але всі інші об'єкти, без яких неможливо уявити проведення будь-якого заходу: транспортна, соціальна й туристична інфраструктура тощо, викликають у інвалідів серйозне занепокоєння. Нині, якщо ситуація кардинальним чином не зміниться, у жодного з інвалідів не буде можливості потрапити ні в храм науки, ні в заклад культури, мистецтва, туризму, ні в заклад харчування, проживання, державну будівлю, тощо, ні, вибачте за прозу життя, навіть до туалету.
Окрім доступності всіх вище перерахованих об'єктів, слід замислитися також про створення в містах України, де проходитимуть футбольні матчі, Центрів інформаційних, соціальних і сервісних послуг для інвалідів, а не комерційних, на кшталт кафе.
Практично всі міністерства, без виключення, дуже важко й болісно сприймають пропозиції інвалідів. І лише з 2011 року, після 4-х років, що минули із часу подання ВГО ВППІ змін до Державної програми по Євро-2012, розпочався, принаймні, діалог.
Ще раз підкреслюємо: конкретних результатів по вирішенню проблеми безбар'єрності немає і досі. На останній зустрічі із цих питань відповідними міністерствами, розмова йшла про розподіл додаткових коштів на потреби тих чи інших міністерств до Євро-2012.
Єдині, кому не дісталося жодної копійки – це громадськість.
Та сама громадськість, яка, не маючи коштів, може, і повинна здійснювати контроль за виконанням робіт, пов'язаних зі створенням в Україні безбар'єрного середовища. Однак ні на потреби моніторингу, ні на підготовку волонтерів для роботи з інвалідами, ні на підготовку чиновників, пожежників, працівників спецслужб, персоналу готелів і закладів харчування, стадіонів, вокзалів тощо, ні на інформаційні центри допомоги інвалідам тощо – жодної копійки з державного бюджету виділено не було.
Ба більше. Як ми бачимо з розподілу бюджету до кінця 2011 року, жодної копійки на ці потреби й не передбачено.
Наша організація не схильна драматизувати ситуацію й безпідставно звинувачувати владу в усіх гріхах. Тим більше, що попередня влада, нажаль, нічого не зробила для вирішення проблем інвалідів, окрім гучних обіцянок.
Також ми розуміємо, що це – дуже непроста проблема, і вирішити її водночас неможливо.
Однак до Євро-2012 лишається практично менше року!
Уже є рух, проводяться наради й зустрічі. Ще, нажаль, немає результатів і коштів, за які можна досягти результатів. Протягом року всі зусилля ВГО ВППІ були практично проігноровані. Нам задавали питання: "А ви покажіть, як це зроблено в світі?" – і в цьому році, за підтримки відомого львівського туроператора, ВГО "Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів" здійснила моніторинг десяти держав Європи щодо вирішення в них питання безбар'єрності.
15 липня в "Укрінформі" відбулася прес-конференція, на якій не було жодного представника органів державної влади. Та й журналістів було не так багато.
Безперечно, ми готові надати результати моніторингу кожному міністерству окремо.
Запевняємо всіх, що не так багато коштів потрібно для того, щоб зробити Україну безбар'єрною.
Потрібно лише бажання, збалансоване й компетентне бачення, у рази менше коштів, ніж додатково виділяється на зростаючі фінансові потреби окремих об'єктів і інфраструктури, певні кошти на підготовку волонтерів і персоналу для роботи з інвалідами, і зовсім невеликі кошти на моніторинг та Центри допомоги інвалідам України та гостям з-за кордону, що приїдуть на Євро-2012.
Ми впевнені, що за рік, який залишився, можливо вирішити всі проблеми інвалідів. Хоча б у тих містах, де буде проходити Євро-2012.
Інваліди – не вороги, а партнери влади.
Треба поставити питання й добре замислитися: хто ж заважає проведенню в Україні Євро 2012? Давайте намагатимемося не провокувати ситуацію, що склалася з інвалідами в контексті Євро-2012.
До Євро-2012, що проходитиме в Україні та в Польщі, лишився рік.
Попри всі найоптимістичніші заяви, наша держава ще не підготовлена належним чином, і не провела Євро-2012. Впродовж шляху, який вона має пройти за найближчий рік, на неї ще можуть чекати злети, падіння, санкції та інші несподіванки.
Крий Боже, якщо винними в можливих проблемах стосовно Євро будуть ті, кого органи державної влади – неважливо, у силу байдужості, жадібності, некомпетентності абощо – забудуть і проігнорують їхні інтереси.
А за реакцію євроспільноти розраховуватиметься держава та її громадяни.
Давайте спробуємо разом зважено уникнути порушень, помилок і прорахунків.
Володимир Петровський, голова всеукраїнської громадської організації "Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів", для УП
