В чем сила, брат?
Слова з нелюбимого серіалу, які винесені у заголовок, - результат асоціації, що виникла після розмови із товаришем-журналістом, який запропонував просте і логічне пояснення вкрай нелогічним діям влади.
На перший погляд, логіка у діях влади і справді відсутня. Погляньмо лише на останні події.
До 24 серпня в столиці завершили будівництво двох мостів на Набережній, які вирішили питання руху у двох цілком закоркованих зонах. Здавалося б, на день Незалежності, кияни мали б дякувати місцевій владі за відтепер сприятливий транспортний режим? Аж ніяк.
Бо інформаційною домінантою Дня Незалежності став мітинг опозиції і вкрай нелогічний позов глави адміністрації міста Олександра Попова, який через рішення суду, заборонив демонстрації: на Майдані Незалежності, Софіївській площі, по вулиці Хрещатик і навіть біля порожнього у вікенд президентського палацу на Банковій.
Як наслідок, телевізійні кадри тисяч спітнілих, затягнутих у броню беркутівців, які захищали перелякану міську владу, що так добре навчилася будувати мости, враз поставили під сумнів кандидатуру Попова на вірогідних виборах мера Києва.
Власне, переслідування лідера опозиції також свідчить аж ніяк не про силу, а про переляк теперішнього режиму. Натомість мій товариш-журналіст, переконаний, що Януковичу радять обов'язково пересаджати опозиціонерів, що, мовляв, покаже його незалежність від тиску Заходу та Москви та нібито сильний і рішучий характер.
Не знаю, хто в радниках глави держави тепер, але хотів би нагадати, що грубий тиск влади ще жодного разу в Україні не бував ефективним. Навпаки, чим більше тиснула влада, тим більше вона отримувала явний і прихований опір громадян та дулю в кишені на виборах.
Достатньо згадати блискучий програш президентської виборчої кампанії Леонідом Кравчуком у липні 1994 року. Самі вибори тоді, стали достроковими перевиборами президента і Верховної Ради. Леонід Макарович сміливо погодився на цей крок, бажаючи підтвердити свою легітимність. Пізніше, після програшу, його ще довго не випускали на телеекран. Врешті-решт, пам’ятаю, що тільки через півроку після кампанії, нам вдалося витягти екс-президента у прямий ефір експериментальної телепрограми "Ставиться питання" на телеканалі УТ-1 як гостя, заявивши замість нього Віктора Пинзеника.
Тоді ми довго говорили у коридорі. "Розумієте хлопці, мене переконували, що я обов'язково переможу у другому турі", - ділився спогадами у гримерці Кравчук, - "Тепер я зрозумів, що президент підлеглим взагалі довіряти не має права, бо вони намагаються догодити керівникові, прибріхуючи та підфарбовуючи ситуацію".
Не переймаючись створенням окремих від влади обласних виборчих штабів, команда Леоніда Кравчука тоді сперлася на представників президента, що були у кожній області та районі. По всій вертикалі влади на виборців розпочався місцями просто шалений тиск.
Якщо Київ ставив завдання "переконати", то області ретранслювали його як "добитися, щоб досягти", а в районах це розуміли однозначно - "примусити". Таким є природний недолік вертикально побудованої системи влади. Не менш природним став і спротив, коли виборці, пообіцявши "начальствуючим" всіляку лояльність, у темній кабінці для голосування зробили з точністю до навпаки.
Президентські вибори 1999 року для Леоніда Кучми могли б провалитися через подібні причини. Однак його команда добре пам'ятала помилки Леоніда Кравчука 5-річної давнини. Тому була ініційована "Канівська четвірка", прихованим завданням якої стало роздроблення опозиції. Принаймні двоє з чотирьох тоді нібито "опозиційних" кандидатів мали безпосереднє або опосередковане відношення до колишнього КГБ.
Незважаючи на очевидну електоральну перевагу Олександра Мороза, Канівська четвірка несподівано вирішила висунути від опозиції Євгена Марчука... Вже на другий місяць після програшу виборів, той самий "опозиціонер" Марчук одразу ж посів місце секретаря РНБО.
Треба визнати, що Леонід Кучма тоді переміг майже чисто, відмовившись від примітивно-тупого тиску, він розгорнув інтригу, яка повністю нейтралізувала опозицію руками самих нібито опозиціонерів.
Ще через 5 років виборча кампанія 2004 року знову засвідчила цілковите фіаско агресивних примітивно-проломних технологій. Тиск влади, фальсифікації результатів, перевезення десятків, як не сотень тисяч виборців, на що влада закривала очі, побоїща, залякування і погрози, все це разом, привело лише до номінальної перемоги у другому турі і гучного провалу під тиском масових виступів обурених до краю людей.
У 2004-ому країна зупинилася за півкроку від громадянської війни і розколу на дві окремих держави.
Лишається нагадати, що подрібнена канівською четвіркою опозиція йшла до перемоги на виборах 2004 року довгих 5 років завдяки тиску та репресіям влади.
Спочатку було вбивство Гонгадзе і спроби розгону акцій "Україна без Кучми".
Пізніше була вдало спланована провокація від технологів президента і кинуті за грати унсовці, що у наслідку витворило переляк громадянського суспільства, яке ще цілий рік не могло оговтатись і знову вийти на відритий протест.
Нарешті - спроба посадити Юлію Тимошенко, яка тоді призвела до об'єднання правої і лівої опозиції. Пізніше на мітингах стояли поруч: Юлія Тимошенко, Петро Симоненко і Олександр Мороз.
Зрештою, наростаючий тиск влади, що тривав довгих 5 років, сягнув свого піку і підірвав ситуацію в Україні. В результаті партія влади Леоніда Кучми після чистого виграшу в 1999 році так само чисто програла у 2004-ому.
Тепер цей екскурс в новітню історію потрібен вже новому нібито "сильному" президенту і його теперішнім улесливим радникам, що люблять тримати свого керівника "у теплій ванні".
Історія свідчить: сила лише тоді буває ефективною, якщо дає позитивний для власника цієї сили результат. В іншому разі, застосування сили анонсує ганебний кінець.
Насамкінець, трохи перефразовуючи Олександра Мороза, хочу нагадати його знамениту епіграму: "Нехай тремтить сатрап на троні, не вічні слава і вінець - в бичків, стурбованих червоним, завжди однаковий кінець".
